Чуття і чутливість - Джейн Остін
Ще через два дні, спостерігаючи, як сили Маріанни міцніють з кожним часом, місіс Дешвуд, однаково спонукувана власними бажаннями і бажаннями дочок, заговорила про від’їзд до Бартона. Від її планів залежали плани двох їхніх друзів: місіс Дженнінгс не могла покинути Клівленд, поки вони залишалися там, а полковник Брендон після їхніх дружніх наполягань також вважав, що і він не повинен виїжджати раніше, хоча, зрозуміло, його перебування в Клівленді і не було таким обов’язковим. У свою чергу, місіс Дешвуд поступилася наполяганням полковника і місіс Дженнінгс вирушити назад у його кареті, більш зручній для хворої, а полковник у відповідь на спільне запрошення місіс Дешвуд і місіс Дженнінгс, чия діяльна привітність спонукала її дружньо пропонувати не тільки свою, але й чужу гостинність, із задоволенням обіцяв через два-три тижні приїхати погостювати в котеджі, щоб самому потім забрати звідти свій екіпаж.
Настав день розлуки і від’їзду. Маріанна прощалася з місіс Дженнінгс так довго і так мило, з такою правдивою подякою, з такою пошаною і добрими побажаннями, які тільки могло знайти її серце, спонукане таємним визнанням минулої нечемності, а потім з дружньою привітністю попрощалася і з полковником Брендоном, який дбайливо підсадив її в карету, старанно намагаючись, щоб вона зайняла принаймні половину сидіння. Місіс Дешвуд з Елінор усілися слідом за нею, а місіс Дженнінгс з полковником залишилися удвох розмовляти про подорожніх і скучати в товаристві одне одного, поки місіс Дженнінгс не подали коляску, в якій, базікаючи зі своєю покоївкою, вона могла оговтатися від втрати двох своїх юних протеже.
А полковник Брендон негайно вирушив сам-один в Делафорд.
Дешвуди провели в дорозі два дні, і Маріанну вони не дуже натомили. Дві її пильні супутниці робили все, чим дбайлива любов і ревне піклування могли полегшити їй важкість дороги, і кожна знаходила свою винагороду в тілесній її бадьорості і душевному спокої. Друге особливо втішало Елінор. Адже вона тиждень за тижнем бачила нескінченні страждання сестри, муки її серця, які в тієї не вистачало ні мужності вилити в словах, ні стійкості приховати від сторонніх очей; і ось тепер Елінор ні з чим не порівнянною радістю спостерігала безтурботність духу, породжену, як хотілося їй вірити, серйозними роздумами; ця безтурботність, врешті-решт, мала спричинитися до повернення минулої веселості і задоволення.
Правда, коли вони під’їжджали до Бартона, де всі околиці, кожен куточок луків і кожне дерево будили ті чи інші гіркі спогади, Маріанна поринула в мовчазну задумливість і, відвернувшись від них, пильно дивилася у віконце карети. Але це Елінор спостерігала без здивування і могла вибачити. Коли ж, допомагаючи Маріанні вийти з карети, вона помітила на обличчі сестри сліди сліз, вона побачила за ними почуття таке природне, що викликало воно лише співчутливу жалість і похвалу за старання його приховати. І в тому, як трималася сестра далі, вона помітила ознаки влади розуму, що прокинулася: не встигли вони увійти до вітальні, як Маріанна рішуче обвела кімнату уважним поглядом, наче відразу давши собі слово з байдужістю дивитися на будь-який предмет, який нагадував би їй про Віллоубі. Говорила вона мало, але всі її слова були сповнені спокою, а якщо деколи в неї і виривалося зітхання, то воно негайно компенсувалося усмішкою. Після обіду вона побажала спробувати своє фортепіано. Але коли підійшла до нього, її погляд упав на ноти опери, що їх дарував їй Віллоубі, улюблені їхні дуети з її ім’ям на титульному листі, накресленим його рукою. Це вже було занадто. Вона похитала головою, прибрала ноти, пробігла пальцями по клавішах, поскаржилася, що руки в неї ще дуже слабкі, і закрила кришку інструмента, проте з великою твердістю сказавши, що має намір вправлятися дуже багато.
Наступного ранку ці підбадьорливі ознаки не зникли. Навпаки, відпочивши духом і тілом після ночі, Маріанна виглядала більш бадьорою і говорила з великим натхненням: передчувала швидку зустріч з Маргарет, раділа, що відновиться їхнє миле сімейне коло, згадувала їхні спільні заняття і бесіди як єдине щастя, якого тільки можна побажати.
— Коли настане погожа днина, а сили зовсім до мене повернуться, — сказала вона, — ми щодня довго гулятимемо. Сходимо на ферму, що біля підніжжя пагорбів, відвідати дітей, оглянемо нові насадження сера Джона у Бартон-кросі і в Еббіленді і часто відвідуватимемо стародавні руїни монастиря, щоб з фундаменту дізнатися, чи правда, що він був таким великим, як розповідають. Я знаю, ми будемо дуже щасливі. Я знаю, літо мине в тихих задоволеннях. Я маю намір вставати завжди не пізніше шостої і з цієї години до обіду розподіляти час між музикою і читанням. Я склала для себе план і маю намір серйозно присвятити себе цим заняттям. Наші книжки я знаю так добре, що можу лише перечитувати їх для розваги. Але в бібліотеці Бартон-парку є немало томів, що заслуговують на увагу, а новинки, гадаю, можна буде брати у полковника Брендона. Читаючи всього по шість годин на день, я за рік почерпну багато відомостей, яких мені поки що, на жаль, бракує.
Елінор похвалила її за прагнення до такої гідної мети, але не могла не усміхнутися при думці, що та ж жвава уява, яка підказувала їй млосне байдикування, тепер нестримно доводила до крайнощів план, що припускав розумність занять і добродійне приборкання своїх примх. Проте усмішка змінилася зітханням, як тільки вона пригадала, що обіцянка, яку вона дала Віллоубі, все ще не виконана: їй стало страшно, що, стримавши її, вона, мабуть, знову розбурхає спокій Маріанни і згубно подіє, нехай навіть тимчасово, на її мрії про безтурботне і корисне проводження часу. Їй захотілося віддалити фатальну годину, і вона вирішила почекати, поки здоров’я сестри не зміцниться, а вже тоді визначити для себе цей час. Але рішення це вона прийняла лише для того, щоб пізніше його порушити.
Два-три дні Маріанна провела вдома, тому що погода не давала змоги виходити на повітря після недавньої хвороби. Але потім видався на диво ясний і теплий ранок, саме такий, який міг спокусити Маріанну, не вселяючи тривоги її матері, і Маріанні було дозволено прогулятися, спираючись на
