Проби - Мішель Монтень

породжений нікчемним приводом. Отож я домовляюся з тими, хто може заходити зі мною в суперечку, кажучи їм так: «Як ви потрапите мені під гарячу руч, дайте мені понестися на зламану голову; а як прийде ваша черга, я вчиню так само». Шура-буря знімається лише при зіткненні з обох сторін. Але це може статися лише самохіть з того і з того боку, бо самі вибухи виникають не одночасно. Даймо ж кожному з них викричатись, і тоді ми матимемо спокій. Спасенна порада, але як важко її пильнувати! Іноді трапляється мені вдавати розгніваного, аби навести лад удома, не відчуваючи жодного роздратування. У міру того як з літами жовч у мене розливається частіше, я намагаюся цьому протистояти і вчуся стримуватися й поступатися, чим більше буде в мене підстав іритуватися і чим прощенніше мені це буде. Досі я був серед тих, кому це таке вже й вибачливе.

І насамкінець ще одне слово. За Аристотелем, гнів іноді служить зброєю для чесноти і зваги. Се цілком імовірно, проте ті, хто іншої думки, дотепно зауважують, що це зброя з новим способом ужитку, бо тоді, як зазвичай зброєю владаємо ми, ця зброя владає нами, не наша правиця спрямовує її, а вона нашу правицю, не ми держимо її, а вона нас.

Розділ XXXV

Про трьох славних невіст

Їх трапляється, як кожний знає, не по тринадцять на тузінь, а надто мало взірцевих жон. Адже шлюб таїть у собі стільки колючок, що жінці важко шануватися цілий вік. Хоть у чоловіків становище трохи ліпше, але і їм не з медом. Спробним каменем щасливого шлюбу і його істотною сутністю є довге спільне життя і чи завше воно було згодливе, поштиве і любе.

У нашу добу кобіти виявляють свої невсипущі турботи і всю міць відданості до уже, леле, померлих мужів; принаймні тоді жони силкуються довести свою любов. Що й казати, запізнілі, несвоєчасні доводи! Радше цим жінки показують, що люблять чоловіків тільки померлими. Життя було сповнене сварок, а скін любов'ю і шаною. От як батьки нерідко приховують свою любов до дітей, так і жінки приховують її до чоловіків, а все для призвоїтості, для годиться. Така потаємність мені не до мислі. Дарма такі супружниці рвуть на голові волосся і дряпають обличчя, я не йму віри і стрижу вухом у бік покоївки чи секретаря: «Як було поміж ними? Як вони жили одне з одним?» Я завше пригадую один влучний вислів: «Ті, хто засмучений найменше, лементують найголосніше». Їхній лемент огидний живим і не потрібний мертвим. Ми за те, щоб вони сміялися по нас, аби лиш і нам сміялося за життя. Хіба не можна з мертвих устати зі злості, бачити, як той, хто мені плював у лице за життя, чеше мені п'яти, коли мене вже не стало? Якщо, обтужуючи мужів, жінки виявлять шляхетність, але право на неї мають лише ті, які усміхалися їм за життя; але жінки, які плакали, живучи з ними, хай радіють по смерті, якщо у них буде на виду те, що і в душі. Тому не зважайте на їхні заплакані очі і жалібний голос; дивіться ліпше на округлу постать, на гладеньку шкіру і на пухке личко під тим жалобним крепом; вони промовляють майже людським голосом. Мало таких, які не пашіли б здоров'ям від жалоби, цьому не зарадить жодне вдавання. Таке статечне поводження не так оглядається назад, як спрямоване вперед; це радше задаток, ніж оплата боргу. За мого дитинства одна мостива і дуже гарна пані, яка нині жива, вдова по князеві, виряджалася ошатніше, ніж дозволено нашим звичаєм удівству. Тим, хто її ганив, вона відповідала так: «Але ж я не заводжу нових взаємин і не прагну знов одружитися».

Щоб не робити в усьому деспекту нашим звичаям, я розповім тут про трьох невіст, уся сила доброти і прив'язання яких до мужів також виявилася при смерті їх. Проте ці приклади дещо відмінні від згаданих, вони такі переконливі, що сміливо можуть послужити на славу життю.

Пліній Молодший біля свого обійстя в Італії мав сусіду, який мучився від гнійників, що вкривали його природження. Жона його, бачачи довгі й постійні страждання чоловіка, попрохала, щоб він дозволив їй самій оглянути його, мовляв, щиріше за неї ніхто не скаже йому, чого можна сподіватися. Добившись мужевої згоди і пильно обдивившись, вона визнала, що надії на одужання нема і що йому доведеться нидіти довгий вік. Вона й порадила йому найпевніший і найліпший засіб — укоротити собі віку. Але, побачивши, що він не вельми охочий до такого одважного вчинку, сказала: «Не думай, друже, що твоя недоля діймає мене менше, ніж тебе; аби визволитися від неї, я хочу випробувати на собі ті ліки, які пропоную тобі. Я хочу бути з тобою в одужанні, так само як була з тобою у хворобі. Відкинь усякий страх і думай про те, яким благом стане для нас цей перехід, який позбавить нас від нестерпних мук: ми одійдемо собі, щасливі, вкупі». Підбадьоривши такими словами мужа, вона додала: вони викинуться в море з вікна, повернутого туди. І щоб показати до кінця своє віддане і жагуче кохання, яке засвідчувала йому ціле життя, запрагнула ще, аби він пом. у її обіймах; але з побоювання, як би руки її при падінні не ослабли і не розімкнулися, міцно прив'язала себе до нього і розлучилася з життям ради того, аби врятувати мужа од мук.

Це була жінка низького коліна, але саме серед простолюду нерідко можна спіткати прояви такої незвичайної сердечності:

на них справедливість, землю покидаючи,

Останні сліди зоставила.

Верґілій, Георгіки, II, 473

Дві інші жінки ложа шляхетного і багатого, а серед таких людей прикладів зацності не густо. Арія, жона консула Цецина Пета, була матір'ю другої Арії молодшої, жони Тразії Пета (такого славного своєю чеснотою за Нерона), а через цього зятя Арія старша була бабусею Фаннії (подібність імен як чоловіків, так і жінок, і покревенство їхніх доль змилили в цьому не одного). Коли Цецина Пет, муж першої Арії, після загибелі Скрибоніана, якого був прибічником, потрапив до рук посіпак цезаря Клавдія, жона його благала тих, хто віз його до Рима, взяти і її на судно, це їм завдасть менше видатків і клопоту, ніж кілька осіб, яких треба тримати для обслуги її мужа; вона зголошувалася дбати про помешкання, стіл та інші послуги. Однак їй відмовлено. Тоді вона негайно найняла рибальське