Щастя Ругонів - Еміль Золя

Маркіз де Карнаван, котрий також прийшов одвідати Фелісіту, втомлений своєю самотністю й охоплений палкою цікавістю, сперся на підвіконня ліворуч од неї.

Коли пан де Блеріо на площі подав Ругонові руку, Фелісіта аж заплакала.

— Дивись, дивись, — сказала вона Арістідові. — Він потис. Дивись, от він знову потискує…

І, глянувши на вікна, де видніли обличчя, вона додала:

— Як вони зляться! Глянь-бо на Перотову жінку — вона аж хустку свою кусає. А нотарева дочка, панна Масіко, і вся сім’я Брюне… Які фізії, га? Як повитягалися їм носи!.. Ага! Бісові діти, тепер наша черга!

Вона слідкувала за сценою, що відбувалася біля дверей підпрефектури, з захопленням, вона вся трепетала, як сп’яніла від спеки цикада. Вона тлумачила найменші жести, вигадувала слова, яких не могла почути, казала, що П’єр вклоняється з великою гідністю. На хвилю вона насупилася, коли префект озвався й до бідолашного Грану, що метушився біля нього, домагаючись похвали. Певно, пан де Блеріо уже чув сповідь про молоток, бо колишній торгівець мигдалем зашарівся, наче молода дівчина, й, очевидячки, відповів, що тільки виконав свій обов’язок. Але ще більше її розгнівила незвичайна добрість її чоловіка, що зазнайомив цих панів з Вюйє. Правда, Вюйє сам втерся поміж них, і Ругон був змушений назвати його.

— Бач! Який інтриган! — бурмотіла Фелісіта. — Він усюди пролізе… Мій бідний любий П’єр такий схвильований…. А ось до нього щось говорить пан полковник. Що це він може йому говорити?

— Е, крихітко, — відповів маркіз із тонкою іронією, — він, певно, вихваляє його, що він так старанно позамикав брами.

— Мій батько врятував місто, — сухо сказав Арістід. — Хіба ви не бачили трупи, пане?

Де Карнаван не відповів нічого. Він навіть одійшов од вікна й сів у фотелі, хитаючи головою з виразом якоїсь огиди. Але префект уже пішов з площі. Ругон вдерся до кімнати й кинувся жінці на шию.

— А, моя мила! — бурмотів він.

Він більше нічого не міг сказати. Фелісіта примусила його поцілувати Арістіда й розповіла про чудову статтю в «Незалежному». П’єр ладен був розцілувати навіть маркіза — такий він був зворушений. Але жінка відвела його набік і віддала йому листа від Ежена, якого вона знову поклала в конверт. Вона вдавала, що його тільки що принесли. Прочитавши листа, П’ер урочисто простяг його Фелісіті.

— Ти чарівниця! — сказав він, сміючися. — Ти ж усе наперед відгадала. А яких би дурниць наробив я без тебе! Ні, ми надалі спільно з тобою будемо влаштовувати всі наші справи. Поцілуй мене, моя розумнице!

Він пригорнув її, а вона тим часом обмінялася з маркізом тонкою посмішкою.

VII

Військо вернулося до Пласана тільки в неділю, третього дня після Сен-Рурської різанини. Префект та полковник, що їх пан Гарсоне закликав до обіду, ввійшли в місто самі. Солдати ж, обійшовши мур, розташувалися в передмісті, на дорозі, що вела в Ніццу. Смеркало, по небу, ще зранку вкритому хмарами, пробігали якісь дивні жовтуваті виблиски, що освітлювали місто примарним сяйвом того мідяного відтінку, який іноді буває під час бурі. Мешканці зустрічали військо боязко: ці скривавлені, потомлені солдати, що мовчки простували каламутним присмерком, жахали чистеньких буржуа з проспекту. І ці пани несамохіть сахалися їх і передавали пошепки один одному страшні новини про розстріли, про дикі утиски, що пам’ять про них надовго заховалася в країні. Вслід за державним переворотом прийшов терор, лютий, нещадний терор, і кілька довгих місяців ввесь Південь тремтів од страху. Пласан, що боявся й ненавидів повстанців, першого разу зустрів військо захопленими криками, але нині, бачивши грізні батальйони, готові стріляти з першої команди, — всі, навіть рантьє, навіть нотарі нового міста, занепокоєно питали самих себе, чи нема й за ними якихось політичних гріхів, за які їх можуть порозстрілювати.

Представники влади приїхали ще напередодні в двох візках, найнятих у Сен-Рурі. Їхнє несподіване прибуття не мало нічого урочистого. Ругон без особливого жалю повернув мерові його фотель. Його ставку було вже виграно, і він нетерпляче ждав з Парижа нагороди за свою громадянську доблесть. У неділю прийшов лист від Ежена, що його чекали не раніше понеділка. Фелісіта потурбувалася ще в четвер надіслати синові вечірній випуск «Вісника» й «Незалежного», де оповідалося про нічну битву й прибуття префекта. Ежен надіслав відповідь зі зворотною поштою; наказ про призначення батька на посаду митника вже на підписі; крім того, писав він, йому нетерпеливиться повідомити їм приємну новину: від тільки що виклопотав для батька орден Почесного легіону. Фелісіта заплакала. Чоловік дістане орден! Її погорді мрії ніколи не сягали так далеко. Ругон, блідий від радості, заявив, що з цієї нагоди треба сьогодні ж дати урочистий обід. Він уже не лічив грошей, він ладен був шпурляти в юрбу з обох вікон жовтого салону останні монети в сто су, щоб одсвяткувати цей великий день.

— Послухай, — сказав він жінці, — ти поклич Сікардо, він давно вже мозолить мені очі своєю орденською стрічкою. Потім — Грану та Рудьє; я не від того, щоб показати їм, що при всіх своїх статках їм ніколи в житті не бачити орденів. Вюйє — лихвар, все одно для повного тріумфу запроси і його, та й інший там дрібний люд… Ага, трохи не забув, зайди й сама поклич маркіза; ми його посадовимо поряд з тобою, по праву руку: він дуже оздобить наш стіл. Ти знаєш, пан Гарсоне влаштував прийом полковникові та префектові. Цим він хоче показати, що я вже ніщо. Але мені чхати на його мерію, раз вона не приносить жодного су. Він закликав і мене, але я відповів, що теж приймаю гостей. Побачиш, як вони засміються завтра на кутні… Ти не скупися ні в чому, добре всіх пригости. Замов усе, що треба, в готелі «Прованс». Треба втерти носа мерові.

Фелісіта взялася за справу. Але П’єр, хоч і був несказанно радий, усе ще відчував якийсь невиразний неспокій. Переворот допоможе оплатити його борги, Арістід покаявся в своїх помилках, і П’єрові пощастило, зрештою, спекатися Макара, але він боявся, як би Паскаль не утнув чогось, а головне його непокоїла доля Сільвера. Не те щоб йому було шкода хлопця, П’єр тільки боявся, як би справа про жандаря не попала до суду. Ех, коли б якась здогадлива куля визволила його й від