Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

які безпосередньо до вас не відносяться і, як ви знаєте, дуже і дуже для мене важливих. А відволікся я якраз од них. Відколи ж це чарівність дружби відволікає від чар любові? Ах, якщо придивитись уважніше, можливо, мені є в чому собі докорити! Але – тсс! Забудьмо цей легкий гріх, аби знову не впасти в нього, і нехай про нього не дізнається навіть мій друг.

Але чому, чому вас немає тут, аби відповісти мені, щоб повернути мене на шлях істинний, щоб говорити зі мною про мою Сесіль і збільшувати, якщо це тільки можливо, щастя любові до неї солодкою думкою, що люблю я вашого друга? Так, нічого приховувати, любов, яку вона мені вселяє, стала для мене ще дорогоціннішою, відколи ви зволили вислухати моє освідчення. Мені так радісно відкривати перед вами моє серце, займати ваше серце моїми почуттями, ввіряти йому їх усі до останку! Мені здається, що вони стають дорожчими для мене у міру того, як ви благоволите приймати їх. А потім я дивлюся на вас і думаю: «Ось хто зберігає все моє щастя».

Про свої справи я нічого нового повідомити не можу. Останній отриманий од неї лист збільшує і зміцнює мої надії, але в той же час віддаляє їх. Однак аргументи її такі чутливі та благородні, що я не можу ні засуджувати її, ні скаржитися. Можливо, ви не цілком розумієте те, що я пишу, але чому вас тут немає? Хоча другові можна все сказати, не все, одначе, напишеш. Любовним же таємницям властива особлива тендітність: їх не можна віддавати на волю вітру. Якщо їх часом і випускаєш на світ Божий, за ними все ж треба наглядати; треба, якщо можна так висловитися, своїми очима простежити за тим, як вони ввійдуть до нової своєї обителі. Ах, повертайтеся ж, мій чарівний друже! Ви самі бачите, як потрібна ваша присутність. Забудьте, зрештою, тисячі розумних аргументів, які утримують вас там, де ви нині перебуваєте, або ж навчіть мене жити там, де вас немає.

Маю честь і т. ін.

Париж, 19 жовтня 17…

Лист 119

Від пані де Розмонд до президентші де Турвель

Хоча болі мої ще не припинилися, красуне моя, намагаюся все ж писати вам власноручно, аби мені можна було поговорити з вами про те, що вас так цікавить. Племінник мій, як і раніше, занурений в мізантропію. Він незмінно розпитує про моє здоров’я, але сам жодного разу не зайшов дізнатися про нього, хоча я і звеліла просити його зайти; я бачу його не більше, ніж якби він перебував у Парижі. Сьогодні вранці, однак, я зустрілася з ним у місці, де ніяк не думала його побачити: у своїй домашній каплиці, куди я зійшла вперше після того, як почався тяжкий мій припадок. Сьогодні я дізналася, що вже протягом чотирьох днів він не пропускає меси. Дав би Бог, аби так тривало!

Коли я ввійшла до каплиці, він підійшов до мене і дуже сердечно привітав з поліпшенням здоров’я. Оскільки служба почалась, я перервала розмову, розраховуючи потім відновити її, але племінник мій зник до того, як я змогла до нього наблизитися. Не приховаю від вас, що, на мій погляд, він дещо змінився. Але, красуне моя, не поринайте у надмірне занепокоєння і не змушуйте мене розкаятись у моїй довірі до вашого розуму, а головне, будьте певні, що я вважала б за краще засмутити вас, аніж обдурити.

Якщо племінник мій буде, як і раніше, так само відчужений од мене, я, тільки-но мені стане краще, піду побачитися з ним у його кімнату і постараюся з’ясувати причину цієї дивної мани, до якої, я гадаю, ви дещо причетні. Усе, про що мені вдасться дізнатись, я вас повідомлю. А зараз покидаю вас: немає більше сил ворушити пальцями. До того ж, якщо Аделаїда дізнається, що я писала, вона лаятиме мене ввесь вечір. Прощавайте, моя красуне.

Із замку ***, 20 жовтня 17…

Лист 120

Від віконта де Вальмона до отця Анельма

(У монастир Фельянів на вулиці Сент-Оноре)

Я не маю заслуги бути вам відомим, ваша честь, але знаю, яку безмежну довіру відчуває до вас пані президентша де Турвель, і знаю також, як глибоко ця довіра обґрунтована. Тому я зважуюся, не боячись видатися нескромним, звернутися до вас із проханням про послугу дуже істотну та воістину гідну вашого святого служіння, в якій до того ж пані де Турвель зацікавлена так само, як і я сам.

У моїх руках є важливі документи, що стосуються її, які я не мушу і не хочу передавати їй через посередників, – тільки в її власні руки. У мене немає ніякої можливості сповістити її про це, оскільки з причин, які, можливо, відомі вам безпосередньо від неї, але про які, мені здається, я не маю права повідомляти вас, вона прийняла рішення відмовитися від будь-якого листування зі мною. Рішення це – охоче признаюся – я нині не міг би засудити, бо вона не могла передбачати подій, яких сам я зовсім не чекав і в яких ми змушені визнати втручання сил могутніших, ніж сили людські.

Отже, прошу вас, ваша честь, повідомити їй нові мої наміри та клопотати перед нею про призначення мені, зважаючи на особливі обставини, особистого побачення. Тоді я зміг би частково спокутувати мою провину перед нею благанням про вибачення і, як останню жертву, знищити на її очах єдині збережені свідчення моєї помилки або проступку, в якому перед нею винуватий.

Лише після цього попереднього спокутування наважусь я повергнути до ніг ваших ганебне визнання численних помилок і благати вас про посередництво у примиренні ще набагато важливішому і, як на лихо, набагато важчому. Чи можу я сподіватися, шановний отче, що ви не відмовите мені в допомозі такій насущній і такій для мене дорогоцінній, і що ви зволите підтримати мою слабкість і направите стопи мої по новому шляху, якого я палко жадаю, але – признаюся в цьому, червоніючи від сорому, – сам відшукати не здатний!

Чекаю вашої відповіді з нетерпінням людини, що кається і прагне загладити скоєне нею, і прошу прийняти запевнення у вдячності й глибокій повазі вашого покірного слуги та ін.

P.