Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук

на двох його ад'ютантів, що стояли, як кам'яні подоби, мовби не чули й не бачили нічого. Кидав і на сплакану султанку Ель Хуррем, що виглядала, мов мучениця у світлі лискавиць на долині плачу. І була мученицею, бо більше ударів горя ждало на неї в житті її, ніж було тих каплин тучі, котрі порахувати може тільки сила Божа.

Здалека чути було, як кріпшав шум і гук християнської кріпості. То, очевидно, кріпшала оборона Відня.

Сулейман мимо болю звихненої руки не дав по собі пізнати нічого.

Великий завойовник і законодавець Османів, обернувшись обличчям до Мекки, покірно зітхнув до Бога і дав знак одному з ад'ютантів.

Той приложив трубку до уст.

За хвилинку грали вже труби і позавни від штабу. І здовж розбурханих, мов морські буруни, рядів мослемських заграли труби й барабани разом з першими громами бурі.

— Чи то знов до наступу? — запитала, все ще клячачи, султанка Ель Хуррем.

— До відвороту, о Хуррем! — спокійно відповів володар трьох частей світу. I, підступивши до жінки, підняв її з мокрої землі власною рукою.

Обоє йшли, мовчки і думали про своє життя. Він думав у покорі свого духу про волю Аллага, котрий, може, тут, на сім місці, поклав межу для дальшої кари «джаврам».

А вона? Хора внутрі душа думає над своїм болем.

Обляжене християнське місто немов віддихало. В нім ще ясніше заблистіли Господні церкви і радісно, мов на Великдень, дзвонили всі дзвони їх. В цілім місті лунала одна-одинока пісня:

«Тебе, Бога, хвалимо!..»

* * *

Глуха осінь ішла землею германців, коли відходив з-під Відня Сулейман Величавий. Не гнала за ним ніяка погоня. Ні оден відділ німців не вийшов за мури міста. Тільки вітер шумів по лісах над Дунаєм і кождий листок кидав у гріб його. Якісь короткі, немов постарілі, дні йшли з сірим світлом своїм над військом падишаха, що з вірою вертало з ним.

Тільки тут і там зарокотів грім по небі. І часом перун фосфоричним світлом круто, як гадина, заскакав на обрії.

А листки безнастанно канули з дерев.

Ними Бог Всемогучий пригадував людям зникомість їх. Він тихо промовляє осінніми днями: так минуть і ваші дні. І ви так ніколи не вернете на сей світ, як не вернуть на дерево ті самі листочки, що зогниють в землі, як не вернуть ті дні, що минули.

Відчував своїм серцем ту Господню мову великий султан Османів. І тому спокійно вертав з походу свого. А спокій вожда все уділяється тим, що вірять в нього і йдуть за ним. Тоді й вони стають учасниками його спокою.

Здовж берегів дунайських їхав Сулейман у напрямі столиці Угорщини. Вже видніли вежі її, коли при шляху на оболоні узріла султанка Ель Хуррем бідний табор циганів. Блідий місяць стояв на небі, а в таборі горіли червоні огні.

I дригнув давній спомин у душі султанки. Вона казала задержати криту карету свою, вихилилась крізь вікно і кинула жменю золотих монет між гурток циганських жінок.

Як голодні птиці зерно, так вони вмить визбирали гроші з землі й зачали тиснутися до вікна карети, щоби предсказати будучність незнакомій пані.

Султанка Ель Хуррем простерла ліву руку, й одна з циганок зачала говорити:

«Біля шляху твого лелече й кедрина… По однім боці квіти і тернина… По другім боці хрест і домовина… Як блідий місяць, так рости буде твоя сила, пані… А в житті своїм два рази зустрінеш кождіську людину, котру раз узріли ясні очі твої… А як час наспіс, на мості калиновім узриш перстень з міді в п'яної людини, лозліткою вкритий, з каменем фальшивим…»

Тут циганка глянула в обличчя незнакомої пані і, сильно збентежена, крикнула одно незрозуміле слово та перервала ворожбу. Як розпуджені птиці, зачали втікати від повозу всі циганки й цигане. Та, що ворожила, правою рукою закрила очі, а лівою кинула в карету крізь створене вікно золотий гріш, який перед тим підняла з землі.

Султанка Ель Хуррем страшенно схвилювалася несподіваною образою звороту гроша, а ще більше перерванням ворожби. Бліда, глянула на свого мужа, котрий спокійно сидів на коні. На благаючий опіки погляд улюбленої жінки дав знак рукою — і його гвардія вмить обступила колом весь табор циганський.

— Що се значить? — запитав султан провідника циганів, що наближався до нього з глибокими поклонами. Той відповів з острахом, кланяючись майже до самої землі:

— О високий башо султана Сулеймана! Тут лучився надзвичайний випадок, який мусить перервати ворожбу. Та, що ворожила тій гарній пані, зустріла її вже другий раз в житті, і перша ворожба її вже здійснилася! Такій людині не вільно ворожити вдруге, ні приняти від неї ніякого дару людям з цілого табора, опріч корму для худібки…

Коли він се говорив, помалу наближалися розпуджені циганки й цигане та неохоче клали довкруги карети золоті монети, одержані від султанки.

Султан не відповів циганові ні слова, тільки тихо сказав кілька слів до одного зі своїх прибічників.

Незабаром циганам видавано обрік, сіно й овес для коней. А султан з жінкою виїздив на королівський замок на нічліг.

Коли знайшлися на високій платформі замку, зворушена пригодою, султанка сказала несміло до мужа, що почулася матір'ю.

Усміхнувся до неї і сказав:

— Коли буде син…

— То ти даш ім'я йому, — докінчила.

— А коли буде дочка?

— То ім'я її буде Мірмаг (Місячне Світло), відповіла, — бо згадка про силу того світла, про яку оповідав мені раз Кассім у Стамбулі,