Левине серце - Павло Архипович Загребельний

Павутя опинився по той бік парканчика не випадково, а цілком закономірно. Бо його прадід не сідав обідати без хрону, а тим часом при переселенні забув узяти з Карпового Яру відростків цього українського вітаміну й пересадити на новий город. Акацій насадив, хоч ніхто з карпоярівців їх не захотів брати з старого села (колюче ж, та й росте туго), а про хрін забув. Тепер міг втішатися хіба тим, що єдиний матиме в себе акації, з яких, як відомо, Ной збудував свій ковчег і пережив усесвітній потоп, а по хрін щоразу мав посилати Павутю до сусідки Наталки, бо в тієї в городі буйно зеленіло все, що треба і для борщу, і до борщу.

— Хто там у тітки Наталки? — спитала Дашунька Павутю.

— Не бачив. Приставники якісь'.

Павутя хоч ще тільки збирався йти до першого класу, вже оволодів початками степового словотворення і, як подумки відзначила Дашунька, досить влучно перетворив «представників» на «приставників». Щоправда, у Веселоярську до неї ще не приставали, але в іншому місці вже було та й тут неминуче мало початися — це дівчина знала твердо і була готова до цього, хоч і не в таких масштабах, як воно згодом виявилося.

Але нагадуємо — це був саме початок.

Дякуючи, відсапуючись, витираючи рясний піт з облич, виходили гості з хати, за ними йшла Наталка, сонце, хоч було вже й при заході, засліпило гостей так, що вони не побачили ні Дашуньки, ні Павуті, воно било їм в очі, примушувало відвертатися, повернути голови вбік, гості й повернули собі саме туди, де була лавочка з їхніми капелюхами, Наталка, що йшла за ними, так само глянула туди.

Це була трагедія, що дорівнювала загибелі Помпеї. Чоловік без капелюха в степу однаково що без штанів. Український селянин не може піти в степ простоволосий, так само як правовірний єврей у синагогу.

Але німі сцени — не в степових традиціях.

— A-а, капосна тварина! — закричала Наталка і метнулася в пошуках лозиняки, щоб уперіщити Мальфею по здухвинах, ніби могла б таким чином вибити з кози три новісінькі капелюхи. Бо така ж ганьба, такий сором перед чужими людьми, і що ж вони тепер скажуть!

Але ті не сказали нічого. Не встигли ні розгніватися, ні обуритися. З-під сонця ступнула Дашунька, всміхнулася до спантеличених і трошки одурілих від борщу гостей — і все забулося: коза, капелюхи, мета приїзду до Веселоярська, білий світ…

— О-о-о! — тільки й спромоглися простогнати ці три представники чоловічого роду, і малий Павутя одразу збагнув, ще й не вивчавши абетки, якого вигляду і якої форми має бути літера «О».

«Три вівчарики ідуть, три трубці несуть, у одного та й роговая, а в другого мідяная, а в третього з самого золота».

Так для Дашуньки почалася ера залицяльників-набридальників. Ті три відступили хоч і в захваті, але засоромлено, бо були ж без капелюхів! Зате рознесли вість повсюди: «Там у Веселоярську зоотехнічка-а!»

І посунули пілігрими, паломники, прочани.

Ясна річ, не обходилося без відповідного маскування. Той приїхав на збиральну, той на зяблеву оранку, той на осінню, а той на весняну сівбу, той на снігозатримання, а той на перевірку готовності техніки. Коло Дашуньки осідали каменем. Слава про вродливу зоотехнічну йшла така, що їхали вже не тільки з району, а й з області, з столиці, щоб зміцнити керівництво і розвинуть тваринництво, щоб корови стали всі неврочливі й молочливі, а в полі буйно родив овес-самосій і ячмінь-колосій.

Якби все це відбувалося в часи дореволюційні, коли свідомість трудящих одурманена була опіумом релігії, то Дашуньку неодмінно возведено було б спритними попиками в сан святої, а те, що діялося у Веселоярську, возведено в ранг святого чуда. Для нинішніх же веселоярівців, озброєних передовим світоглядом, ніякого чуда в усіх подіях, зв’язаних з Дашунькою й уповноваженими, не було, а була звичайнісінька чудасія. Хоч кишки рви од сміху.

Почати з того, що жоден уповноважений у Веселоярську тепер не був старіший за тридцять років, хоч ти його ріж і печи на вогні, хоч у нього вже все повипадало, що могло випасти: зуби, волосся, пам’ять, слух. Жоден зроду не був жонатий, навіть той, що вже мав жонатих онуків. «Що ви, що ви, Дашунько Юхимівно, я ще не мав подруги життя, ні, ні, я, знаєте, передбачав, що зустріну… хе-хе!.. Самі здогадуєтеся, кого і де… Хе-хе!»

Завжди шукають винних. Хто винен? Веселоярівське жіноцтво не задумувалося над цією проблемою жодного дня. Курка не засокоче — півень не скоче! От і вся мудрість. Жінка не може бути справедливою щодо жінки. Серед веселоярівських жінок Дашунька не зажила ні популярності, ні співчуття. Тут тривала з першого дня війна, хоч і не проголошена, зневага, хоч і приховувана. Навіть у отому Дашуньчиному ходінні по канату вбачалося щось від зазіхання на цноту, гра з вогнем, балансування на краю прірви, виклик усім звичайним людям, неврівноваженість або емоційна нестабільність. На думку веселоярівських жінок, саме це й приваблювало чоловіків, а не її вродливість і розум. Бо яка ж це жінка може визнати іншу жінку вродливою, та ще й розумною!

Про цноту вже й казати нічого. Цнотливістю відзначалися тільки весталки в Римі, та й ті загинули разом з Вічним Містом, і відтоді цнота існує, ніби літаючі тарілочки: ніхто не бачить, а всі про неї говорять. Дашунька була зовсім не вразлива на будь-які розмови про неї. Здавалося, вона дня не проживе без залицянь, набридання, переслідувань, пригод. Це було її довколишнє середовище. Її спосіб життя, барва її самотності, якою вона затулялася від усього чоловічого світу, дратувала чоловіків, як бика червоним. Дивну гру Дашунька вела тільки з приїжджими. Місцевих остерігалася, не підпускала, вичікувала, чи що? Враження було таке: вона точно знає, що їй не подобається, але ніяк не може встановити, що ж саме їй подобається і що зможе коли-небудь сподобатися, і ось вибирала, перебирала, а перебирання таке можна здійснювати тільки за умови, що претенденти без кінця змінюватимуться. Так цілком несподівано споконвічний інститут сільських уповноважених знайшов нове застосування.

Перелічувати уповноважених і їхні функції чи й слід. Можна тільки запевнити читачів, що не було такої галузі, до якої б не притулювався представник. До Веселоярська з настанням «ери Дашуньки» прибився навіть метеоролог «для визначення панівних вітрів у повітряному просторі Веселоярська». Ну, воно й правда: Веселоярськ славився вітрами,