Дух часу - Наталя Кобринська

Михайло схопився і глянув у вікно.

Із-за вікна липнуло вогнем і зареготалося страшним трескотом.

— Регочися або й ні, а се вже тобі не буде дозволене, — бурмотів Михайло злісно і завзято.

Груба каламутна пітьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала і грубіла.

Нараз, як би пукло дно озера, пітьма продерлася у брудні, розтріпані шмати, і посипалися грубі, як головки лещику, замерзлі грудки леду.

Михайло ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперізуєся, вибіг з хати і гейби пірнув у темряві.

Біг до старої дзвіниці, що стояла побіч церкви, як би підперта високим розсохатим явором.

Розібрався, підперезав пояском і.потягнув за шнур великого дзвона.

Дзвін ані рушився. Він потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третім разом крикнув: «Стій! стій! стій!»

Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму і роззівилася вогнем і заревіла громом.

— Пусти! пусти мене!

— Не пущу! не пущу! — гудів поважно дзвін.

— Пусти!

— Не пущу!

— Пусти хоть на кусник поля!

— Не пущу на поле, іди лісом.

— Я хочу поля! — ревіла хмарниця.

— Лісом, лісом, — відповідав дзвін.

— Поля, поля, — клекочуть брудні жовті боввани.

— Лісом, лісом, — гуде дзвін.

— Позволь хоть поступитися, моє військо бунтуєся, — благала, а за нею клекотіли, як у пеклі, блискавки, крутилися, як вужє, і отвирали запінені кровію пащеки, ішли пожирати, нищити, губити.

А дзвін приказує голосно, остро, неумолимо: «Лісом! лісом! лісом! лісом!».

З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то підносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летіти.

Нараз засвистала вітром, аж земля затряслася і поволі піднесла тяжкі, як олово, крила і невернула вбік, понад гори.

З гуком, ревом і клекотом, як би ржали стада коней, безліч голов, кадовбів, рук, ніг, крил путалося в один клубок, кидало стрілами і летіло за нею в безодню чорного небосклону.

Зашумів і застогнав ліс, погнулися до землі дерева. Трескіт, шум, блиск. Палючі стріли колять столітні дуби, від ледяних куль обсипаєся листє, обламлює галузе. А серед лоскоту громів, шуму вітру, серез зойку пливе чистий голос дзвона чимраз далі й далі.

Матія, Михайлового сусіда, захопила туча з кіньми і возом у полі під самим лісом. Вітер мів порохом в очі, завертав віз, блискавка і громи пуджали коні. Мусив спуститися на волю божу; в'ідпняв від воза коні, причепив до драбини, а сам сів під віз, аби перебути лиху годину.

Аж чує: застогнав ліс — вітер жене, дерева гнуться, як колосе в полі.

Шум, ломіт, лоскіт, страх хапає за груди, серце перестає бити, а грім за громом' ціляє. Хмара стручає хмару, а нараз не видко стало ні хмар, ні лісу, ні поля, лиш гук, шум та й вода.

Поволі дощ ослаб, робилося тихше, а холодний, чистий, прозорий блеск заливав воздух.

Ровами плила вода, по небі пересувалися легкі, білі хмарки, сонце обтирало заплакане лице. З поля тягнуло свіжостю трави і цвітів, лани збіжжя гейби купалися у чистій воді, втішні, що туча їх не доторкнула, лиш змучила і зосмішила ліс.

Галузе поламане, обдерте листе лежало купами, перемішане з ледом. Одні дерева повиривані з корінєм спиралися на міцнійших своїх товаришах і привалювали їх своїми тягарем.

Інші, крайні, лежали догори корінєм у ровах води, що з гнівом, гуком і трудом продиралася через покладені їй запори.

Матій довго не міг прийти до себе, оглядався, як би сам собі не вірив, що він жиє і нічо єму не сталося.

Зітхнув глибоко і перехрестився.

Вокруг него було так тихо, спокійно, що якби не мокре шмате, не переполохані коні та й не доламаний, не збитий перед єго очима тучею ліс, то виділо би ся ему, що лише страшний сон єго мучив..

Коли сё щось ударило єго в саме чоло.

Грудка леду, як голуб’яче яйце, лежала коло єго ніг.

Він підніс і розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий і смерековий.

— Калинко! Дзьобко! Дзьобко! Калинко! Лови, лови! Ось там під листком! гойдається на галузі! Уже знов сховався! полетів! — Чути було тоненькі діточі голоси.

Під високою стіною триповерхової камениці бігав в найбільшім переполосі гурток дітей. З їх широко отворених, блискучих очей видко було, що зайшло щось несподіваного, і всі сумно ззиралися на отворене вікно першого поверху. Перед хвилею через те вікно видко було веселе личко Калинки. З-поміж тонких пальчиків єї білих, до ліктя голих рученят визирала періста головка пташини, з гарним, червоним підгорлям.

— Не пускай! не пускай, бо полетить! — кричали з долу діти.

— Ні, не полетить; а хоть би полетів, то верне. Він не раз літає по цілій кімнаті, сідає мені на плече або голову, а як витягну руку, то сідає на долоні і сидить так довго, доки не скажу: «Дзьобко, до клітки».

При тих словах Калинка легко відхилила пальці, а Дзьобко весело і цікаво крутив то в один, то в другий бік маленькою головкою, легко дзьобав пальці Калинки, а очі блищали, як дві гарні перлини.

Калинка поволі підносила верхню руку і розпростерла долоню.

Дзьобко стріпався, витягнув одне крильце, відтак друге, зацвірінькотів і став весело розглядатися.

По хвилі підлетів вгору, зкроїв мале колесо і знов сів на руку Калинки. Діти відходили від подиву,