Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
Молодий імператор не міг стриматися від бажання бути присутнім при битві і, незважаючи на всі просьби придворних, о дванадцятій годині, відділившись від третьої колони, при якій він їхав, помчав до авангарду. Він ще не доїхав до гусарів, як кілька ад'ютантів зустріли його з вісткою про щасливий кінець бою.
Бій, який полягав лише в тому, що було захоплено ескадрон французів, був змальований як блискуча перемога над французами, і тому государ і вся армія, особливо поки не розійшовся іде пороховий дим на полі бою, вірили, що французи переможені і відступають проти своєї волі. Кілька хвилин по тому, як проїхав государ, дивізіон павлоградців покликали вперед. У самому Вішау, маленькому німецькому місті, Ростов ще раз побачив государя. На майдані міста, де була до приїзду государя досить сильна перестрілка, лежало кілька чоловік убитих і поранених, яких не встигли прибрати. Государ, оточений почтом військових і невійськових, був на рижій, уже іншій, ніж на огляді, енглізованій кобилі і, схилившись набік, граціозним жестом тримаючи золотого лорнета біля ока, дивився в нього на солдата, що лежав ниць, без ківера, з закривавленою головою. Солдат поранений був такий нечистий, грубий і гидкий, що Ростова образила близькість його до государя. Ростов бачив, як, здригнулися, ніби мороз пробіг по них, сутулі государеві плечі, як ліва нога його судорожно стала бити острогою коня в бік і як привчений кінь байдуже оглядався й не рушав з місця. Ад'ютант, злізши з коня, взяв солдата під руки і став класти на принесені ноші. Солдат застогнав.
— Обережніше, обережніше, хіба не можна обережніше? — видно, більше страждаючи, ніж помираючий солдат, промовив государ і від'їхав далі.
Ростов бачив повні сліз очі государя і чув, як він, від'їжджаючи, по-французьки сказав Чарторижському:
— Яка жахлива річ війна, яка жахлива річ! Quelle terrible chose que la guerre!
Війська авангарду розташувалися за Вішау; перед очима в них був ворожий цеп, який поступався нам місцем при найменшій перестрілці протягом цілого дня. Авангардові оголошено було подяку государя, обіцяно нагороди і людям роздано подвійну порцію горілки. Ще веселіше, ніж минулої ночі, тріскотіли бівуачні багаття і лунали солдатські пісні. Денисов цієї ночі святкував підвищення своє в майори, і Ростов, уже доволі випивши, наприкінці гулянки запропонував тост за здоров'я государя, але «не государя-імператора, як кажуть на офіціальних обідах, — сказав він, — а за здоров'я государя, доброї, чарівної і великої людини; п'ємо за його здоров'я і за безперечну перемогу над французами!».
— Коли ми перше билися, — сказав він, — і не давали спуску французам, як під Шенграбеном, що ж тепер буде, коли він попереду? Ми всі помремо, з насолодою помремо за нього. Так, панове? Може, я не так говорю, я багато випив; та я так почуваю, і ви теж. За здоров'я Олександра першого! Урра!
— Урра! — піднесено зазвучали голоси офіцерів.
І старий ротмістр Кірстен кричав з запалом і не менш щиро, ніж двадцятилітній Ростов.
Коли офіцери випили й розбили свої склянки, Кірстен налив другі і, в самій сорочці та в рейтузах, зі склянкою в руці підійшов до солдатських вогнищ і, у величній позі, махнувши вгору рукою, зі своїми довгими сивими вусами, з білими грудьми, що виднілися з розхристаної сорочки, зупинився в сяйві багаття.
— Хлопці, за здоров'я государя-імператора, за перемогу над ворогами, урра! — вигукнув він своїм бравим, старечим, гусарським баритоном.
Гусари з'юрмилися і дружно відповіли гучним вигуком.
Пізно вночі, коли всі розійшлися, Денисов поплескав своєю коротенькою рукою по плечу свого улюбленця Ростова.
— От на поході нема в кого закохатися, так він у царя закохався, — сказав він.
— Денисов, ти цим не жартуй, — крикнув Ростов, — це таке високе, таке прекрасне почуття, таке…
— Вірю, вірю, друже мій, і поділяю і схвалюю…
— Ні, не розумієш!
І Ростов встав і пішов блукати між вогнищами, мріючи про те, яке було б щастя померти, не врятовуючи життя (про це він і не смів мріяти), а просто померти на очах государя. Він справді був закоханий і в царя, і в славу російської зброї, і в надію майбутнього тріумфу. І не він лише переживав це почуття в ті пам'ятні дні, що передували Аустерліцькій битві: дев'ять десятих людей російської армії в той час були закохані, хоч і менш захоплено, в свого царя і в славу російської зброї.
XI
Наступного дня государ зупинився в Вішау. Лейб-медика Вільє кілька разів було кликано до нього. У головній квартирі і в ближчих військах поширилася звістка, що государ був нездоровий. Він нічого не їв і погано спав цю ніч, як казали близькі до нього люди. Причина цієї недуги полягала у великому враженні, яке справило на чутливу душу государя споглядання поранених та вбитих.
На світанку 17-го числа в Вішау було приведено з аванпостів французького офіцера, який приїхав під парламентерським прапором і вимагав побачення з російським імператором. Цей офіцер був Саварі. Государ щойно заснув, і тому Саварі мусив дожидатися. Опівдні його було допущено до государя, і через годину він поїхав разом з князем Долгоруковим на аванпости французької армії.
Як чути було, мета прислання Саварі полягала в пропозиції щодо побачення імператора Олександра з Наполеоном. В особистому побаченні, на радість і гордість усієї армії, було відмовлено, і замість государя було виряджено разом з Саварі князя Долгорукова, переможця при Вішау, для переговорів з Наполеоном, якщо переговори ці, понад сподівання, грунтуватимуться на справжньому бажанні миру.
Увечері повернувся Долгоруков, пройшов просто до государя і довго пробув у нього віч-на-віч.
18-го і 19-го листопада війська пройшли ще два переходи вперед, і ворожі аванпости по коротких перестрілках відступали. У вищих сферах армії з полудня 19-го числа почався великий метушливо-збуджений рух, що тривав до ранку наступного дня, 20-го листопада, в який дано було таку пам'ятну Аустерліцьку битву.
До полудня 19-го числа рух, збуджені розмови, біганина, посилання ад'ютантів обмежувались самою головною квартирою імператорів; після полудня того ж дня рух передався в головну квартиру
