йому героїчних подвигів, що відбуваються серед цих величних гір, де в ущелинах, печерах та на крутосхилах ховаються ті, хто продовжує велику боротьбу Юди Галілеянина та його сподвижників, якби його фантазія не підказувала йому, як він учинить, коли зустрінеться на дорозі з повстанцями і ті запропонують йому приєднатися до них і проміняти принади мирного, проте вбогого життя на славу бойових подвигів, на владу переможця, бо у Святому Письмі повідомляється про пришестя такого собі Месії, Посланника, який визволить свій народ від сьогоднішнього гніту і зміцнить його дух для майбутніх битв. Вітром безумної надії та неподоланної гордості овіяло обличчя Ісуса, голова йому пішла обертом, і син убогого теслі на короткий час відчув себе воєначальником, полководцем, головнокомандувачем великого війська, з мечем у руці, одна поява якого вселяє жах і паніку в легіони римлян і примушує їх утікати, падаючи в провалля, так ніби сенат і народ римський водночас перетворилися на свиней, у яких уселилися біси. Та цим мріям не судилося тішити його довго, бо вже наступної миті Ісус пригадав, що хоч могутність і славу йому справді буде даровано, але тільки по його смерті, а тому йому слід подумати про те, щоб не згайнувати ті роки життя, які йому ще лишаються, і якщо він справді піде воювати, то тільки за умови, щоб у короткі часи замирення йому було дозволено відлучатися на кілька днів до Марії Магдалини, адже навіть у війську людей, що воюють за свободу та незалежність своєї країни, маркитанткам, певно, не дозволяють дарувати своє кохання лише одному воїну, а інших ним обділяти, а це вже не кохання, а розпуста, з якою Марія Магдалина, за її ж таки словами, покінчила назавжди, й тому на полях битв вона його супроводжувати не зможе. Будемо сподіватися, що з ремеслом повії вона справді покінчила, бо Ісус відчув приплив нових сил, згадавши про жінку, яка вилікувала йому одну болючу рану, а натомість нагородила його іншою, вселивши йому неподоланне жадання, і цікаво знати, що відчує він, опинившись перед зачиненими ворітьми з вивішеним на них знаком, не маючи абсолютної певності в тому, що за ними він знайде те, що там покинув, жінку, яка живе чеканням, чекає на його тіло та його душу, бо одне без другої Марія з Магдали не визнає. День хилиться до вечора, будинки Магдали вже видніють на обрії, схожі здалеку на отару овець, але будинок Марії скидається на вівцю, яка відбилася від отари, і його звідси не видно за величезними прискалками, що стримлять обіч покрученої дороги. У якусь хвилину Ісус пригадав вівцю, ту саму, яку мусив убити, щоб скріпити кров’ю угоду, накинуту йому Богом, і в його голові, що вже очистилася від фантазій про битви та перемоги, виникла нова тривожна думка про те, що він знову шукає свою вівцю, але не для того, щоб убити, і не для того, щоб повернути її в отару, а щоб разом із нею піднятися на нові, незаймані пасовища, які ще існують, якщо пошукати добре, в широкому світі, де топталося стільки ніг, існують там і затишні, неприступні ущелини, в яких ми, вівці, могли б знаходити собі притулок. Ісус зупинився перед хвірткою, обережно помацавши її, переконався, що вона замкнена зсередини. Знак усе ще висів на своєму місці, Марія з Магдали клієнтів не приймала. Ісусові досить було покликати її, сказати: Це я, і зсередини почувся б радісний спів: Ось голос мого коханого, ось я бачу, як він стрибає по горах, біжить по пагорбах, я чую, як він стоїть у мене за стіною, за моїми дверима, але Ісус вирішив постукати у хвіртку кулаком, один раз, двічі, не подаючи голосу й чекаючи, коли прийдуть йому відчинити. Хто там, запитали зсередини, і чого треба, і тоді раптом Ісусові закортіло змінити голос і прикинутися клієнтом, що прийшов із грішми і знемагає від хоті, сказати, наприклад: Відчини мені, запашна квітко, я не поскуплюся ані на пестощі, ні на гроші. Голос він і справді змінив, але слова прозвучали справжні: Це Ісус із Назарета. Марія Магдалина відчинила не відразу, бо, по-перше, не була певна, що впізнала голос, а по-друге, їй здавалося неможливим, щоб її коханий уже повернувся, адже минула одна тільки ніч, минув один тільки день, відтоді як він пішов, пообіцявши їй: Назарет недалеко від Магдали, десь через кілька днів я тебе неодмінно навідаю, о, як часто чуємо ми подібні слова, сказані тільки для того, щоб зробити приємність тому, хто хоче їх почути, але «день» у такій фразі може означати і місяць, і три місяці, але ніколи не означає «завтра». Нарешті Марія Магдалина відчиняє хвіртку й падає в обійми Ісуса, досі не можучи повірити у це неймовірне щастя, й вона така схвильована та розгублена, що в неї виникає безглузда думка: він повернувся тому, що рана в нього на нозі відкрилася, і з цією думкою вона заводить його до кімнати, садовить до світильника і мовить: Як твоя нога, покажи мені ногу, але Ісус їй відповідає: Моя нога давно загоїлася, хіба не бачиш? Марія Магдалина могла б відповісти йому: Ні, ні, я нічого не бачу, бо наповнені слізьми очі і справді нічого не можуть бачити. Їй знадобилося припасти губами до його запилюженої литки, обережно розв’язати затягнуті там ремінці сандалій, доторкнутися пучками пальців до тонкої молоденької шкіри, аби переконатися в тому, що цілюща масть справді подіяла, а в глибині душі повірити й у те, що і її кохання допомогло рані загоїтися.
Під час вечері Марія Магдалина запитань не ставила, а тільки хотіла знати — і немає потреби пояснювати, що це не одне й те саме, — як він дістався до рідного села, чи нічого поганого не сталося з ним у дорозі та інші такі не дуже істотні подробиці. А по закінченні трапези вона взагалі замовкла і стала чекати, бо не її черга була говорити. Ісус подивився на неї пильним поглядом, ніби стояв на скелі над морем і оцінював свої сили, перш ніж стрибнути у воду: так дивляться не тому, що бояться хижих тварюк, які можуть зачаїтися там у глибинах, або бояться розбитися об гострі вершини підводних рифів, а просто запитують себе, чи вистачить сміливості кинутися вниз. Ісус знає цю жінку вже цілий тиждень, цього досить, аби знати, що, коли він до неї прийде, вона завжди розкриє йому свої обійми і запропонує своє тіло, але йому страшно признатися їй