Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
— А ще там є руді, — розповідав вкотре й, зіскочивши з лави, на ходу жуючи, показував дітям різні смішні витребеньки, дивно пересуваючись невеличким простором та б’ючи себе кулаками в груди та гугукаючи по-мавпячому. — У нас, буває, так Гілько Кривий скаче, як баби на току співати починають, замість ціпами махати, — додавав і заходився сміхом від власного дотепу.
— Павле, — журила його дружина. — Ти ж не дуже там серед хлопців такі жарти розповідай. Люди зараз, сам знаєш, які.
— Мої хлопці жарти розуміють. Та й сам Гілько розуміє. Чи ж він який інородець?
— Казав Іван Гнатів, що ти там і про колгоспи щось розповідав… і про товариша Сталіна….
— Та то ж усе не серйозно, ластівко моя. — Павло цілував дружину, дітей та йшов надвір рубати дрова. — Води нагріємо, купатись будемо.
— Та нащо ж гріти? — дивувалась дружина, яка йшла слідом за чоловіком, а за нею й діти. — У річці покупаєтесь.
— У річці — не те! — наполягав чоловік і замахувався сокирою.
Друзки розлітались у різні боки, й усі милувались на роботу батька. Сідали на призьбу, встелену складеною в декілька разів куфайкою, й не відводили від Павла очей… Як же він вправно рубає — незгірш, ніж який верстат…
Ця ніч видалась Фросині надто довгою через величезну навалу думок, які, обганяючи одна одну, роїлися в голові. Жінка завдяки дітям змогла перейти з вузької лави до лежанки під піччю і тепер відчувала, як їй на плечі тиснуть дитячі голівки. Малі міцно притулились до материного тіла й дихали в унісон. Таким чином на підсвідомому рівні контролювали життєві сили неньки. Лишень їй перехоплювало подих, як дитячі глибокі зітхання, ніби вічний двигун, примушували її висохлу від голоду та горя грудну клітину здійматись і опускатись у такт із їхніми. Жінка спромоглась розплющити очі й тепер, незважаючи на темряву, могла бачити й роздивлятись замурзані вихудлі ручки, якими діти тримали її за шию, боячись бодай на хвильку випустити неню в безмежну невідомість. Подерті сорочечки, не прані ще з осені. «А раніше ж раз на місяць білила хату зсередини, щодня прала. Діточки й Павло завжди як з картинки — чистесенькі-білесенькі, і хата, як намальована. А тепер…»
— Смерть — то нагорода. У смерті відпочити можна від мук! — раптом доволі гучно озвався хтось зі стіни навпроти печі.
Фросина напружила очі, в надії побачити, що за невідома жінка це пророкує. Вона не побачила нікого, але здогадалась, що із нею говорить сама Богородиця.
— Що ж мені робити? — запитала Фросина.
Богородиця мовчала, а Фросина цілу довгу ніч розмірковувала над тим, яке диво має статись, аби діти вижили при цьому пекельному й виснажливому голодному морі, який наслали на їхню землю диявольські слуги.
«Василько помер, і дітям було що їсти два тижні, — намацувала потрібну нитку, що весь час вислизала. Непритомніла від голоду й знову отямлювалась, продовжуючи загублену думку. — Вітюша помер, і ми… п’ять днів тримались. Ми — люди, ми — плоть, ми — м’ясо», — думала й здригалась.
Фросина підвелась з лежанки, ніби хтось невидимий підіпхнув її у спину, заспокоїла дітей, які прокинулись, та почали нишпорити рученятами по порожній лежанці. Задивилась у темні віконниці. Вона ж бо перед тим, як вимовити подумки це слово «кого», пропустила крізь себе світову дилему — ким пожертвувати заради життя інших?
— Діти можуть вижити, — шепотіла Фросина. «Якщо Оленка буде м’ясом, чи Тихін… — думала, — чи Михась. Хто?»
Жінка затуляла собі рота долонями й тамувала страшні думки, аж у неї виходили із орбіт глибоко запалі очі, а тоді, важко дихаючи, повторювала інше:
— Одне житиме, якщо інше стане м’ясом. Або всі виживуть, якщо я…
У цю мить мати подивилась на свої спухлі, схожі на биті валянки, ноги й, ледь злізши із лежанки, тримаючись за стіну й раз по раз спиняючись, аби хата не крутилась, дійшла до покуття й стала на коліна перед образком. Молилась довго, аж світанок задибав її за сим заняттям. А піднятись із колін уже не змогла — одняло їй ноги. Плакала од болю та од відчаю, а тоді побудила дітей й стомленим голосом наказала принести із сіней дров.
— Буду топити піч, — намагалась говорити весело. — Ти, Іванцю, неси дрова, а Оленка полізе нагору, намете полови. Ви вдвох загребіть снігу через вікно — буде вода, як розтане. Мама борщ варитиме.
— Я не полізу, — кволо озвалась дочка, — сил нема.
І було чути по цьому байдужому шепотінню, що в дитини таки немає тих сил. Висохло, бідолашне, що й язиком ворушити не може. Хлопчики повиставляли голівки з печі — дивились на матір і не розуміли, що вона від них хоче. Най би не будили.
— Ну то спіть, діти, ми з Іванком тут самі, — прошепотіла.
Старший син поліз нагору. Фросина прислухалась, заклавши хустку за вухо, чи не впаде. Ні, дістався, й чути вже, що мете. «Сильний хлопчик — вижити має… і інших зберегти». І дров приніс. Спочатку одну дровеняку, а тоді й другу вволік. Ті дровеняки колись гілочками були, а тепер он, удвічі грубші, ніж ручки дитячі. Фросина повзала по хаті на руках. Іванко запалив піч.
— Мамо, — озвався, витративши останнього сірника, — у нас немає вже сірників. Вийшли.
У печі тріщали дрова, Іванко дивився в казан із водою. У тій воді плавала просіяна полова. Хлопчик рогачем посунув казан у піч.
— Добре, — сказала мати. — А тепер перевір, чи малі сплять. Та прийдеш. Мусиш зробити ще одну справу.
Іванко мацаючи піч, перейшов до припічка та роздивився добренько. Звідтіля шепоче:
— Сплять.
— Чи ж сплять? — перепитує мати, бо ж ану, думає, як повмирали. — Живі?
Хлопчик прислухається до дихання сестри й братів.
— Живі.
Потихеньку йде до матері. Сідає коло неї на підлогу. Жінка, не знімаючи з обличчя блаженної посмішки, тягнеться до сокири, яка ховається в підпіччі. Але здійняти ту сокиру над собою не може.
— Бери, — каже коротко синові.
Той бере сокиру. Ледь втримує її, така вона важезна. А колись же із батьком рубав дрова і в нього добре виходило. Нарубає цілу гору, а тоді візьме невеличку сокиру за кривого держака,
