Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
Коли він кинув її на ліжко, пролунало два звуки: сповнений муки стогін Ріардена та сміх Даґні.
* * *
Невидимий дощ поливав темну вулицю, його струмені блискотливими пацьорками стікали з ковпака ліхтаря на розі. Понишпоривши в кишенях, Джеймс Таґґарт з’ясував, що загубив хустинку.
Він стиха, але вельми роздратовано, лайнувся, ніби дощ, втрата носовичка і мокра голова були наслідком ворожих інтриг.
Бруківку вкривав тонкий шар багнюки; липка гидота чавкала під черевиками, а холод старанно силкувався залізти йому під комір. Джеймс не бажав нікуди рухатися, але й зупинятися йому теж не хотілося. Втім, він і не мав куди іти.
Вийшовши з кабінету після зборів правління, він раптом зрозумів, що вже не має жодних справ; попереду — довгий, марудний вечір, і ніхто не допоможе вдало його згаяти. Газетні передовиці проголошували тріумф «Лінії Джона Ґолта», про це ж учора весь вечір волало радіо. Заголовки розтягнули словосполучення «Таґґарт Трансконтиненталь» на цілісінький розворот, і він усміхнено приймав привітання. Всміхався, сидячи на чолі довгого столу на засіданні правління, поки директори розводилися про запаморочливий злет акцій компанії «Таґґарт» на біржі й обережно вмовляли показати письмову домовленість між ним та його сестрою — просто так, про всяк випадок, — а потім казали, що документ цілком легітимний і переконливо доводить, що тепер Даґні змушена буде негайно покинути «Таґґарт Трансконтиненталь»; обговорювали також перспективи блискучого майбутнього і визнавали, що компанія в неоплатному боргу перед Джеймсом Таґґартом.
Протягом наради Джеймс сидів, мріючи, щоб вона якнайшвидше завершилася, і можна було піти додому. Та опинившись надворі, зрозумів, що саме додому йому геть не кортить. Самотність його лякала, та йти просто не було куди.
Джим нікого не хотів бачити. Він пильно стежив за очима членів правління, які баляндрасили про його велич: за брехливими, маслянистими оченятами, що в них легко прочитувалася зневага до нього, і що найстрашніше — до самих себе.
Похнюпившись, він валандався під дощем, який сотнями голок колов його в шию. Щоразу, проходячи повз кіоск, він відвертався. Газети наполегливо сповіщали про тріумф «Лінії Джона Ґолта» і вперто повторювали ім’я, якого він не бажав чути: Раґнар Даннескольд. Корабель, що прямував до Народної Республіки Норвегії з екстреним вантажем, минулої ночі захопив Даннескольд. Не знати чому, це повідомлення Джеймс сприймав як особисту образу. Почуття нагадувало те, як він ставився до «Лінії Джона Ґолта».
«Це все через застуду», — думав він. Йому не було б так зле, якби не гадські шмарклі; не варто й мріяти про достойний вигляд, якщо ти хворий (особисті якості тут ні до чого). «І що ви сьогодні від мене чекали? Щоб я вам заспівав чи станцював?» — гнівливо апелював він до уявних кривдників, що насміхалися з його непевного стану. Знову намагаючись намацати хустинку, Джеймс вилаявся і вирішив десь купити паперові серветки.
На протилежному боці жвавого колись майдану побачив світло у вікнах дешевої крамнички, що в цю пізню годину досі працювала. «Ось іще один кандидат у банкроти», — подумав Джеймс; ця думка його потішила.
У крамничці горіли всі лампи, кілька втомлених продавчинь чергували за порожніми прилавками, патефон рипів для єдиного апатичного покупця, який притулився в кутку. Музика приглушила роздратування в голосі Таґґарта: він попросив паперові серветки таким тоном, ніби саме продавчиня була винуватицею його застуди. Дівчина вже потягнулась до полиць, аж раптом обернулася і швидко глянула на Джеймса. Взявши упаковку, вона почала зацікавлено роздивлятися покупця.
— А ви, часом, не Джеймс Таґґарт? — поцікавилася вона.
— Саме так! — гаркнув він. — А вам що до того?
— Ой! — скрикнула вона, мов дитина на феєрверк, і подивилася на Таґґарта так, як, на його думку, можуть дивитися лише на кінозірок.
— Містере Таґґарт, сьогодні вранці я бачила в газеті ваш портрет, — швидко залопотіла вона; слабенький рум’янець вигулькнув на її щічках і відразу ж зник. — Там писали, яке це велике досягнення, і про те, що саме ви все зробили, тільки зі скромності не хотіли, щоб усі про вас знали.
— Ну… так і є, — мовив Таґґарт. Він уже всміхався.
— А ви точнісінько, як на фото, — прожебоніла вона, недорікувато дивуючись, і додала: — Це ж треба… Ви сам, особисто зайшли сюди!..
– І що ж тут дивного? — запитав він, почуваючись дещо не в своїй тарілці.
— Ну, я хочу сказати, що скрізь тільки й мови про те, що ви зробили для країни — і ось ви тут! Мені ще ніколи не випадало бачити такої людини. Я ніколи не опинялася поруч із кимось важливим, е-е-е, тобто, це все так, ніби я сама потрапила в газетні новини.
Для Джеймса це було нове відчуття, коли його присутність буквально осяває місце, де він з’явився; втому продавчині мов рукою зняло, ніби крамничка враз перетворилася на сцену високої драми і неймовірного дива.
— Містере Таґґарт, а це правда — те, що про вас написали в газетах?
– І що ж вони там написали?
— Про вашу таємницю.
— Про яку ще таємницю?
— Ну… Там казали, що коли всі були проти вашого мосту, бо не знали, витримає він чи ні, ви не виправдовувалися і нікого не переконували, а просто будували далі, бо не мали жодного сумніву, що міст витримає, хоча всі вважали інакше. Тому лінія — це проект Таґґартів, а ви були її таємним натхненником, але зберігали таємницю, бо вам байдужісінько, кого за це хвалитимуть.
Джеймс уже уявляв копію прес-реліза свого відділу зв’язків із громадськістю.
— Авжеж, — мовив він, — так воно і є.
Дівчина дивилася на нього так, що Джеймс мало сам не повірив.
— Містере Таґґарт, який неймовірний вчинок.
— А ви завжди так добре і так докладно… пам’ятаєте, що читаєте в газетах?
— А що ж… Мабуть, так… Усе цікаво. Все важливо. Подобається про таке читати, бо в моєму житті немає нічого визначного.
Вона сказала це без жалю до себе — бадьоро і навіть весело. Її голос і жести були по-юнацькому безцеремонні. Голівка розцяцькована каштановими кучериками, на кирпатому носику, між широко