Спокута - Ієн Макьюен

В суботу вранці Брайоні вийшла з госпіталю о восьмій, навіть не поснідавши, й пішла вгору за течією правим берегом річки. Коли вона проходила біля воріт Ламбетського палацу, повз неї проїхали три автобуси. Усі таблички, що вказували маршрути, були зараз порожніми. Щоб заплутати загарбників. Це, однак, не мало жодного значення, бо вона й без того вирішила йти пішки, їй нічим не допомогло, що вона запам’ятала назви декількох вулиць. Усі таблички з назвами теж були зняті або замазані. Вона туманно пам’ятала, що треба пройти декілька миль вздовж річки, а тоді повернути ліворуч, тобто на південь. Більшість планів і карт міста були, згідно з наказом влади, конфісковані. Їй врешті-решт вдалося позичити ламку й крихку карту автобусних маршрутів 1926 року. Та була вже цілком протерта на згинах, якраз уздовж того шляху, який вона мала намір обрати. Розгортання загрожувало ризиком розірвати її на шматки. А ще її непокоїло враження, яке вона справлятиме. В газетах друкувалися історії про німецьких парашутистів, переодягнених медсестрами й монашками, які проникають у міста й розчиняються серед населення. Впізнати їх можна по картах, у які вони час від часу заглядають; у разі розмови — по надто бездоганній англійській мові, а ще по тому, що вони не знають популярних дитячих віршиків. Пригадавши все це, вона вже не могла не думати про те, як підозріло виглядає. Їй здавалося, що форма захищатиме її, коли вона мандруватиме незнайомою територією. Натомість вона виглядала, як шпигунка.

Ідучи проти руху транспорту, вона спробувала пригадати всі дитячі віршики, які пам’ятала. Дуже мало було таких, які вона могла розказати від початку до кінця. Перед нею рознощик молока зліз із підводи, щоб підтягти посторонки. Коли вона наблизилася, він щось бурмотів до своєї коняки. Зупинившись біля нього й ввічливо кахикнувши, Брайоні на мить пригадала старого Гардмена з його двоколкою. Усі, кому сьогодні, скажімо, сімдесят, були в її віці в тисяча вісімсот вісімдесят восьмому. То був час коней, принаймні на вулицях, і старі люди не бажали, щоб він кінчався.

Коли вона запитала в нього дорогу, він довго й плутано, але достатньо доброзичливо пояснював їй, куди йти, куди повертати. То був великий чоловік із пожовклою від тютюну сивою бородою, який мав проблеми з аденоїдами, тому слова зливалися одне з одним через постійне гудіння глибоко в носі. Рукою він показав їй дорогу, що вела ліворуч, під залізничний міст. Брайоні подумала, що ще надто рано звертати від ріки вбік, але йдучи, відчувала, що він дивиться їй услід, і подумала, що було б неввічливо знехтувати його поясненнями. Можливо, дорога ліворуч скорочувала шлях.

Її дивувало, що вона така незграбна й нерішуча після всього, що бачила й пізнала. Вона відчувала себе безпорадною, неспокійною, опинившись тут на самоті, відірвана від своєї групи. Місяцями вона жила затворницьким життям, кожна година якого була визначена розкладом. Добре знала своє скромне місце у відділенні. В міру того як зростала її професійність, вона дедалі охочіше сприймала накази, виконувала всі встановлені процедури й перестала думати самостійно. Давно вже вона нічого не робила з власної волі, аж від отого тижневого перебування на Примроз-Гілл, коли вона друкувала свою повість, і якою ж дурненькою здавалася зараз її тодішня схвильованість.

Вона саме проходила під мостом, коли над головою проїхав поїзд. Громоподібний ритмічний гуркіт пронизав її до самих кісток. Метал, що проноситься й гуркотить по металу, величезні, скріплені болтами металеві плити десь у темряві високо над нею, загадкові двері, втоплені в цегляний мур, могутні чавунні труби, закріплені іржавими кронштейнами, по яких тече невідомо що — всі ці жахливі вигадки належали расі надлюдей. Сама ж вона лиш протирала підлоги й робила перев’язки. Чи їй справді стане сил на цю подорож?

Коли вона вийшла з-під мосту, перетнувши клиновидний проміжок, залитий запиленим ранковим сонячним світлом, від поїзда, який швидко віддалявся, залишився лише лагідний перестук коліс. Чого їй не вистачає, знову повторила сама собі Брайоні, це стрижня. Вона пройшла невеличким громадським парком із тенісним кортом, на якому двоє чоловіків у спортивних костюмах перекидалися м’ячем, розігріваючись із неспішною впевненістю для гри. Поблизу на лавці двоє дівчат у шортах кольору хакі читали листа. Вона подумала про свій лист, оту відписку з відмовою в солоденькій оболонці. Під час чергувань вона носила його в кишені, і на другій сторінці залишилася схожа на краба пляма від карболки. Вона раптом зрозуміла, що лист, хоча й не мав такого наміру, містив серйозне особисте звинувачення. «Чи могла вона втрутитися в їхні відносини якимось згубним чином?» Так, звичайно. А зробивши це, чи могла вона затушувати цей факт, зліпивши легковажну, не дуже розумну історію, і заспокоїти свою честолюбність, відіславши її в журнал? Нескінченні сторінки про світло, камінь і воду, оповідь, розщеплена між трьома різними точками зору, всеохопна застиглість у передчутті того, що нічого особливого не станеться, — все це не могло приховати її боягузтва. Невже вона справді думала, що може сховатися за якимись позиченими уявленнями про модерну прозу і втопити свою вину в потоці — трьох потоках! — свідомості? Недомовки в її маленькому романі повністю збігаються з недомовками в її житті. Все, з чим вона не бажала мати справи, зникло також і з її повісті — а було ж тут таким необхідним. І що їй тепер робити? Це не її повісті бракує стрижня. Це їй самій бракує стрижня.

Парк залишився позаду, вона йшла повз невеличку фабрику, гудіння машин якої примушувало тремтіти тротуар. Неможливо було здогадатися, що виготовляють за тими високими брудними вікнами й чому з єдиної тонкої алюмінієвої труби вириваються клуби жовто-чорного диму. На протилежному розі вулиці, по діагоналі, широко відчинені двійчасті двері бару нагадували театральну декорацію. Всередині, де хлопець із приємним, меланхолійним виглядом витрушував у відро попільнички, в повітрі все ще стояв сизий вчорашній дим. Двоє чоловіків у шкіряних фартухах звантажували з воза бочки з пивом. Вона ніколи не бачила на вулицях так багато коней. Мабуть, військові реквізували всі вантажівки. Хтось відкинув зсередини кришку погреба. Та гупнула по тротуару, здійнявши хмару пилу, і чоловік із невеличкою лисиною, ноги якого все ще залишалися нижче рівня бруківки, застиг і повернувся, проводжаючи її поглядом. Їй він здавався величезною шаховою фігурою. Візники також пасли її очима, один із них захоплено присвиснув.

— Усе гаразд, кохасю?

Її не ображали такі запитання, але вона ніколи не знала, як відповідати. Так, дякую? Вона усміхнулася