Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

на другому курсі мене примітив був сам Струтинський, Царство йому Небесне, — а це було однаково, що впасти в руці Бога живого. Коли дід зачовгував в аудиторію, вічно в обсипаному пухом і крейдою костюмі, все кругом ціпеніло, як перед василіском. Ми, юні лопухи, тоді не вдупляли, що цей ідол із презирливо (як нам здавалося) склепленими повіками просто вусмерть із нами нудиться: між ним і нами лежала відстань, яку хіба в світлових роках далось би заміряти, а Струтинський не був педагог і не вмів і не збирався тої відстані з свого боку долати. Що він, проте, дивом умів, — це розгледіти крізь свої Вієві повіки серед потоку студентів тих, хто мав потенцію коли-небудь ту відстань здолати сам, розігнатися думкою до потрібної швидкости. Нас було троє таких у нього на курсі — Гоцик, Захара і я, і він нам трьом і викладав — а з решти потоку збирав контрольні й віддавав нам на перевірку. На його семінарах я вперше звідав те сліпуче відчуття щастя, яке дає енергія вивільненої думки, — з такою силою, як тоді, це потім більше не повторювалось ніколи. Той блиск, та ясність, коли хаос, розвидняючись під прискореним натиском твоєї думки, врешті — пах! — обертається стрункими кристалами формул, — цього ні з чим не порівняти. Повне самозабуття, і водночас відчуття всемогутности — виходиш потім на перерву, як п'яний, і чуєш, як піт тече тобі між лопаток. Куди там стрибкам із парашутом.

Так що я знаю, як це в них було, — в Ейнштейна, в Бора, в усіх тих чуваків, котрі змогли. Все питання в тому, щоб не ослабляти того натиску. Щоб уміти його держати. Роками, коли треба, от у чому річ. Роками.

А я спорснув.

Мені давно вже не снилося вночі готових рішень — а колись снилися, ще й по тому, як із лабораторії пішов, якийсь час були навідували, — ніби безробітна думка, виселена зі своєї кам'яниці, перенеслася в підвал свідомости і там продовжувала заведено строчити на машинці «Зінґер»: з ночі в ніч висвітлювалися формули на екрані (досі пам'ятаю зимний металічний посвіт зісподу!), виринали, наче виписані невидимою рукою, розпускались, як водорослі, як підводні квіти, а раз ціла готова схема була склалася в просторі ніби з крижинок, як у казці про Снігову королеву, і я вві сні чомусь знав, що цей простір — чотиривимірний, але самого рішення на ранок уже не пам'ятав, тільки загальне враження — заворожливої, заморожуючої краси… А може, й пам'ятав, та не записав — ну бо нащо вже воно було здалося?.. День вдирався в голову, як брудний віхоть, і все непотрібне стирав без сліда. П'ятнадцять років тому Струтинський казав, що в мене унікальний мислительний апарат, — я його тоді був перебив посеред лекції питанням, і очі в старого упиря спалахнули, як лазери: «Ватаманюк, — сказав він, закохано втупившись у мене, аж я зашарівся, — у Вас унікальний мислительний апарат». Цієї слави мені вистачило до кінця п'ятого курсу. Довго ж мій апарат чахкав — упорожні, як мотор без палива. Згасаючі коливання, дедалі слабнучі сиґнали «SOS». А тепер уже навряд чи вдасться розігнати його до космічної швидкости…

Гоцик зараз постдоком десь у Міннесоті, Захара топ-менеджером у якійсь німецькій торговельній фірмі, розробляє їм стратегію… Або данській, не пригадую точно. Факт, що фізика з нього теж не вийшло. Нікому ще не вийшло чимось у науці стати, займаючись нею у вільний від роботи час. Це вам, йошка-фішер, не народне малярство…

Може, мені виступати з цим номером: плач старої курви за втраченою цнотою? У підземному переході, в «трубі», в супроводі отої окарини?

Чесно сказати собі те, чого ніколи не зважишся сказати їй: Адріяне Ватаманюк, ти невдаха. Так, тобі лише тридцять чотири, і ти дечого від життя домігся, їси свій хліб з маслом і ікоркою, маєш своє діло й любиш його (авжеж, люблю!), маєш квартиру в Києві — одному з найдорожчих, між іншим, міст Європи, — і невеличкий капіталик, і друзів, і нарешті, найголовніше — жінку свого життя. Твоя поразка виглядає цілком успішною. Настільки успішною, що, крім тебе, її ніхто не бачить.

Вона сидить у мені так глибоко, що давно перестала бути чужорідним тілом. Стала частиною мене.

Я не зламався, ні, ніхто мене не ламав. Було інше: я злякався. Точкою екстремуму для мене став той день, коли я піймав себе на видивлянні під ногами бичка, якого можна підняти й сховати в кишеню. Раніше я вже помічав наших інженерів за докурюванням чужих бичків — хлопці «дезинфікували» їх, обсмалюючи фільтри сірником. Половина нашого курсу натоді вже звалила в бізнес, казали, що й із викладачів дехто подався в «човники», доцента Рибачука бачили на базарі з запчастинами й перегорілими лампочками (їх купували, щоб вкручувати на роботі замість справних, а справні забирали додому), — щоправда, не в Києві, а в Ірпені: там був «професорський» базарчик, для тих, хто ще стидався здибатися через прилавок із знайомими, надто зі своїми студентами, — то вже пізніше наша професура вкурила, що заліки-іспити-дипломи теж є товаром, за який можна брати зі студентів гроші, не стоячи при тому на морозі й навіть не виходячи з навчального корпусу, а в дев'яностих по країні ще клекотіла бурхлива хімічна реакція, наслідком якої одних виносило нагору, а інших опускало вниз, у дедалі помітніший осад… Там, унизу, скупчувалися жебраки, бомжі з «кравчучками» й картатими цератяними торбами, люди без віку, з погаслими очима й обличчями, наче зшитими із залежаного відвологлим, та так і не розгладженого полотна, — кілька років тому на мене при виході з «Пантаґрюеля» накинувся з божевільним ревом і розкритими обіймами один такий вилізлий із гробу напівзотлілий Лазар, і я з жахом упізнав у ньому Сашка Краснокутського з паралельної групи, — колись ми з ним були врочисто назвалися молочними братами, відкривши, що обоє спали з лаборанткою з радіофізу, Ілонкою-Барбі, яка страх це діло любила: «За одну цицьку держалися!» — радісно ревів Сашко, — і рев його від студентських літ не змінився, звучав так само, як мотоцикл без глушника, тільки розпізнати, що саме він реве, було вже нелегко: Сашкові бракувало передніх зубів, і він сильно присьорбував слиною. Щось карикатурне було в цьому нашому зіткненні під рестораном, звідки я викотився ситий і лиснючий, мов той бронзовий кіт перед входом, — напакований добрим обідом і півпляшкою французького Beaujolais-Villages, а тут беззуба, наче з сміттєвих баків виколупана почвара ляскала мене по плечах і захлинаючись ревла, мов щойно з дурки: «Ждоров,