Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Ні, ще е всі. Ще нема тих, що на Бахмач післав.

— Гу-ум! Тих, кажеш; нема? А другі ніяких слідів не знайшли? Усе перешукали, кождий хутір, слободу, млин, усіх перепитали?

— Авжеж!

— Так, значиться, наша Мотря туди, як Бахмач.

Василь Леонтійович зірвався зі скрині.

— Як ти кажеш, як? — у його голосі задзвеніла нова надія.

— А так, що коли нігде слідів немає, а з Бахмача ще люди не вернули, так, значиться, вони там на якісь сліди напали і. шукають. Це я тобі своїм бабським розумом гадаю, а ти, може, краще знаєш, на те ти і генеральний суддя.

Кочубей надумувався хвилину.

— Знаєш, жінко, — сказав, — коли б твоє слово та Богові в ухо, не пожалував би я якої сотні червінців на Боже.

— І казати мені не потребуєш, сама знаю. Та ще так собі своїм бабським розумом кмітую, чи не будуть Мотрині сліди десь недалеко від Мазепиної ходи.

Кочубей наблизився до жінки і вдивлявся в її бліде обличчя.

— Що ти кажеш, що?

— Гадаю, чи Мотрині сліди та не будуть «близько від гетьманської ходи, — повторила ще раз.

— Ні, жінко, ти вже задалеко своїми гадками забігаєш.

— Може, заблизько. Бо, побачиш, що, коли б твоя судейська влада була сильнішою від гетьманських привілеїв, то Мотря довго поза батьковою хатою не побувала б.

— Це вже з тебе злість до Івана Степановича балака. Злість засліплює розум.

— Коли хтось і без того не, сліпий.

— Мазепа до такого діла неспосібний.

— Мазепа до всього спосібний.

— Ти по собі всіх легко собі важиш. Івана Степановича не торкай. Він наша влада. За ним цар, не тобі пориватися на його.

— Свого права кожному доходити вільно.

— Якщо він має підставу.

— Підстава знайдеться, але в тебе не буде відваги, бо трус.

— Не у всіх така поривиста вдача, як у тебе. Суперечку перервав ключник. Застукав у двері.

— Увійти!

— Прошу вашої милості, люди з-під Бахмача вернули. Обоє Кочубеї побігли до сіней.

— Що нового? Кажіть! — наглив генеральний суддя. Розказували, перебиваючи один другому, бо кождий хотів нагороду дістати. Кочубей пустив старшого до слова. Від нього довідався, що минулої ночі їхали якісь сани в напрямі Бахмача. На санях, крім погонича, сиділа жінка і хлопець.

— Мотря і її чура! — скрикнула Любов Федорівна.

— Любонько, дозволь… Говори, вашець, дальше.

— Біля Шапчиного хутора напали на них вовки.

— Вовки! — скрикнула Любов Федорівна.

— Вовки, — повторив гонець, — але вони оборонилися щасливо. Як вітер мчали. Хуторяни ні коней, ні людей не могли розпізнати.

— І що?

— Перед Бахмачем наліво повернули, туди як до отця Симона, на попівство.

— Питали в отця Симона?

— Питали. Там їх нема.

— І не було?

— Отець Симон божився, що на очі ясної панночки не бачив. Усі покої нам відчинив, скрізь заглядали, — не було. Кочубей дав людям по червінцеві і відпустив.

— Покріпіться і — спати! Може, ви мені знов потрібні будете.

Люди вийшли. Кочубей своїм звичаєм став ходити по сінях, заложивши руки за спину.

— Що ж ти на це? — спитала Любов Федорівна.

— Що я на це?… Слід є, але малопомітний.

— Іди за тим слідом. Комісію шли. Хай перетрушують, на кого підзор паде, — питати. Свічками припекти — не зашкодить.

— Не можна. Це гетьманські люди. Моя рука туди не сягає.

— Але його рука по твою доньку сягнула!

— Не кажи гоп, поки не перескочиш!

— Багато я на вітер говорила? Побачиш, що й тепер на мойому стане… Але — цить!.. Сурмлять… Це гетьманські післанці.

Кочубей вибіг і за хвилину з листом від гетьмана вернув.

Дрижучою рукою розривав велику печать. Любов Федорівна свічку взяла зі стола і присвічувала, щоб Василь Леонтійович міг читати дрібне письмо гетьманської собственної руки.

Мазепа прохав Кочубея, щоб він зараз завтра вранці відвідав його в Бахмачі. Важне діло!

Останні слова були підчеркнені.

Кочубей ще раз лист прочитав і сховав за пояс. Кочубеїха побігла в челядну, щоб погостити гетьманських гінців. Гадала дати їм такого спотикача, щоб спотикалися і виговорилися з дечим.

Та завелась.

Гетьманські гінці перед брамою завернули і пігнали назад.

Замкові мури передавали собі голос їх сурм, аж шибки в Кочубеєвім дворі від того гомону дрижали.

ГЕТЬМАНСЬКЕ СЛОВО

Перед рундуком гетьманського двора в Бахмачі спинилася четвірня добірних гнідих коней у посріблюваних шорах.

«Машталір» і «форес» були в лисюрках, критих темно-синім сукном, тої самої краски, що сани.

З саней виліз, спираючись на свого чуру, генеральний суддя, Василь Леонтійович Кочубей. Чура зняв із нього біля саней верхнє медвеже хутро і віддав гетьманському лакеєві, а сам вважно попровадив пана по сходах, бо було недалеко полудня і заморозь злегка пускала, — ховзко було.

В сінях дожидав Кочубея сам гетьман.

Звітався, а побачивши крізь вікно коней, з котрих, як з коминів, бухала пара, спитався:

— Чого це ти так коней заїздив?

Кочубей відповів, що спішився, а дорога важка, сильно позадувало снігами.

— Чому ж ти тоді шестірнею не приїхав? — спитав гетьман.

— Хіба ж тобі, Іване Степановичу, не відомо, що шестірнею у нас тільки гетьман їздить?

Мазела поклав злегка руку на Кочубеєве рам'я:

— Товаришу, можеш безпечно їздити шестірнею, коли це тільки буде тобі потрібне.

— Спасибі! — відповів, ніби байдуже, Василь Леонтійович, але в душі рад був тій честі, не так про себе, як більше з уваги на Любов Федорівну, котра дуже «гонори» любила.

Лакеї зняли з плечей генерального судді і другу шубу, стягнули з чобіт «берлачі», і Мазепа попросив гостя до свого кабінету.

Тут перед коминком стояв невеликий круглий стіл, накритий білою скатерткою. На столі піднос зі срібними, позолочуваними чарками і «карафини» з усякого рода горівками.

— Сідай, Василю, отут, — говорив гетьман, вказуючи на велике, м'ягкими подушками вистелене крісло, — і грійся! Ти продрох, кріпкий нині мороз. Наливай, яка тобі найлютіша, я тої самої з тобою нап'юся.

Аж тепер запримітив Мазепа, що Кочубей у чорному контуші зі сріблом перетиканими вильотами і що пояс у його на жалібний бік зав'язаний.

— А це що? — спитав. — Невже ж Марія Федорівна?

— Марія Федорівна, — відповів Кочубей, — скрипливе колесо, котре довго тягне. Вона зимою кашляє і плаче, а літом сміється і скаче.

— Так славити Бога, а я боявся, чи не з нею отеє щось недоброго сталося. Жаль було б! Твоєї дружини сестра, — женщина великих чеснот, великого ума людина, політична, звичайна, зайвого слова не скаже, мало тепер таких. Побажай їй від мене скорого подужання і скажи, що як приїду в Батурин, то вже, що б там не було, а відвідаю добру Марію Федорівну.