Все ясно - Джонатан Сафран Фоєр
А далі сталося щось надзвичайне. Будинок здригнувся з такою силою, що всі клопоти минулого дня видалися не більш як відрижкою малого дитинчати БУБУУМ! — поки що далеко. Далі ближче: БУ-БУУМ! БУ-БУУМ! Крізь щілини між дошками дверей, сповнюючи кімнату теплом і сяйвом вибухів німецьких бомб, котрі рвалися на найближчих пагорбах, полилося світло: БУ-БУУМ! Зося завила від жаху — від страху перед фізичним коханням, перед війною, емоціями любові та смерті — але мій дід, він сповнився коїтальною енергією великої сили, його прорвало — БУ-БУУУУУУУУУУУУУМ! БУ-БУУ-БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМ! БУ-БУ-БУ-БУ-БУ-БУ-БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМ! — і коли він зірвався з тверді людської цивілізованості, коли полетів у прірву безлад'юльтерного тваринного екстазу, коли зміг всього за кілька секунд підбити підсумок більш як 2700 непослідовних статевих актів, і наводнив Зосю тим, що стримувати більше не міг, і послав у всесвіт таку кількість сексуальної енергії, що якби її можна було перехопити і сконденсувати, замість того, щоби вона розвіялася геть, то німаки б не мали жодного шансу, він тоді лежав і думав, чому б одній з бомб не впасти зараз на їхнє шлюбне ложе, якраз поміж тремтливим тілом його жінки та його власним, і не покінчити з усім цим Трохимбродом. Проте коли він урешті вдарився об скелясте дно ущелини, коли через сім секунд бомбардування припинилося, а його голова схилилася на подушку, мокру від Зосиних сліз та вогку від його сімені, він зрозумів, що не помер, а закохався.
Тонкощі пам'яті, 1941
Так само, як перший оргазм мого діда не був призначений для Зосі, так і німецькі бомби мали знищити не Трохимбрід, а якийсь безіменний рубіж на пагорбах під Ровно. Сам штетль зазнав прямої атаки нацистів не раніш як за дев'ять місяців — на самий Трохимів день. Проте, вже того першого дня води Броду билися в берег з таким шалом, начебто війна вже увійшла в них, вітер резонував у такт з вибуховою хвилею, а населення містечка тремтіло так, ніби розбомблені рубежі були витатуйовані на їхніх тілах. Від того часу — від 21:28 увечері 18 червня 1941 — все на світі пішло по-іншому.
Віспи з Ардишту повернули свої цигарки всередину ротів, ховаючи вогники, щоби їх не могли вистежити з повітря.
Цигани у своєму таборі позбивали всі намети, розібрали свої солом'яні будиночки й жили тепер на голій землі, немов який людський мох.
А в самому Трохимброді мешканців змагала якась дивна цікавість. Громадяни, котрі колись переторкали стільки речей, що було неможливо дізнатися, що на світі позостало справжнім, тепер сиділи на своїх руках. Діяльність замінила думка. Пам'ять. Кожному все про щось нагадувало, і спершу це навіть видавалося кумедним — наприклад, коли про останній день народження згадували від запаху погаслого сірника або відчуття першого поцілунку пригадувалося від дотику спітнілої долоні — але швидко від цього всі почали втрачати смак до справжнього життя. Пам'ять породжувала пам'ять, щоби породити пам'ять. Мешканці штетля стали заручниками тієї, багато разів розказаної їм, легенди про божевільного поміщика Соф'ювку, котрий заплутався в білій стрічці: користаючи з пам'яті, щоби пригадати пам'ять, вплівшись у потік спогадів, марно намагаючись пригадати, де початок події, а де її завершення.
Чоловіки намагалися вималювати схеми своїх спогадів (і самі схеми були спогадами про генеалогічні фамільні древа), щоби хоч якось дібрати в них сенсу. Вони хотіли, немов Тесей, вхопившись за одну нитку, вийти з лабіринту пам'яті, однак поринали в нього ще глибше, безнадійніше:
Жінкам було ще гірше. Оскільки вони не мали змоги ділитися одна з одною спалахами спогадів у синагозі або на робочих місцях, їм самотою доводилося чапіти над купами випраного одягу чи сковорідками для випічки. Ніхто не брався допомогти їм відшукати першопричини, нікого було спитати, як пов'язані зернята витиснутої малини з опіками від пари, або чому голоси дітей, котрі плюскаються в Броді, вибивають їм серця з грудей на долівку. Пам'ять, завдяки якій усі мали відчувати плин часу, перетворила час на діру, яку ще потрібно було заповнювати. Кожна секунда перетворювалася на дві сотні метрів, котрі належало пройти, а то й проповзти. А наступна година здавалася такою далекою, що її годі було побачити. Завтра маячіло аж десь на горизонті, і, щоби дістатися до нього, потрібен був, мабуть, цілий день.
Але найгірше доводилося дітям; попри те, що в них було не так багато спогадів, щоби на них полювати, спрага пригадування діймала їх не менше за всіх дорослих у містечку. їх обплутували навіть не їхні власні нитки, а нитки, натягнуті за них їхніми батьками та батьками їхніх батьків — кінці тих ниток ні до чого не були прив'язані, просто обплітали дітей, з'являючись із нікуди, з темряви.
Порівняно з активним забуванням, більш болючим може бути тільки інертне пригадування. Сафран лежав на ліжку й намагався вишикувати в лінійку всі спогади останніх сімнадцяти років, вибудувати з них якийсь узгоджений наратив, котрий можна було б зрозуміти чи за порядком його образів, чи за прозорістю їх символізму. Де ж поділася симетрія? Де розлами і тріщини? Яке було значення всього того, що сталося? Він народився, вже маючи кілька зубів, і тому мати перестала годувати його грудьми, і тому рука в нього не розвинулася, і тому жінки любили його, і тому він робив те, що робив, і тому, власне, він і був тим, ким був. Але ж чому він народився зубатим? І чому мати не могла просто зливати молоко для нього в пляшечку? І чому відмерла саме рука, а не нога? І чому всі закохувалися в ту мертву кінцівку? І чому він таки робив те, що робив? Чому він став тим, ким став?
Він не міг сконцентруватися. Любов виповзала з нього назовні, немов яка хвороба. У нього почалися запори, нудота, часті запаморочення. У воді на дні нового порцелянового унітазу він побачив лице, котре не
