Без козиря - Петро Йосипович Панч
— Пане полковнику, — знову припав він до телефонної трубки, — чули, чудо! Над самою головою… Мабуть, контужений: мало не трісне голова… Ні, не покину до кінця! Стріляти? Я до свого бліндажа…
Поручик, а за ним Свир, зігнувшись у три погибелі, побігли по вузькому ходу сполучення. На очах у Туманова, як зірочки, миготіли сльози, але він посміхався: тепер він герой! Полковник був свідком. Перед його очима вималювався, як жар-птиця, орден з мечами і бантом, ще одна зірка на погонах. Щаслива усмішка осявала йому вже все лице.
Позаду в хмарах диму й пороху все ще клекотала канонада, а в окопах приголомшені солдати, мов тіні, повзали попід стінками або, втупивши застиглі очі в чорні плями на землі, сиділи нерухомо камінними ідолами.
Коло самого бліндажа Туманов настиг партію полонених, їх провадили в тил. Попереду йшов знесилений австрієць і на руках ніс кулемет.
— Бачили, як воюють? — звернувся до Туманова, тикаючи на австрійця, конвойний солдат.
Туманов знову глянув на полоненого й на кулемет і аж зупинився. Руки австрійця були прикуті до кулемета, а на скроні, на тому місці, куди він цілився вночі, чорніла якась розмазана пляма.
Поручик закляк. Зуби, як від пропасниці, задріботіли, а в голові, опікаючи мозок, пронеслася думка: «Що це, знову починається? Так я ж не сплю. Цацохо, ущипни мене!»
Полонений австрієць здивовано оглянувся на остовпілого офіцера і пішов далі.
На Туманова також здивовано глянули й солдати, і один навіть співчутливо похитав головою.
Полонені вже давно зникли, але поручик Туманов усе ще стояв у проході з приголомшеним виглядом і дивився кудись очима, що нічого не бачили.
— Пане поручику, — крикнув із бліндажа Свир, — постріл!
Над головою, покриваючи свист снарядів менших калібрів, пронісся знайомий гул, потім розлігся рев, тріск і свист, а над Обринчевим лісом розляглася луна. Але Туманов нерухомо дивився кудись все тими ж бездумними очима.
— Постріл, пане поручику!
Знову знайомий свист, рев і тріск, і німецька батарея принишкла за лісом.
— Чуєте, пане поручику? — Свир смикнув його за рукав. — Батарея стріляє… Постріл!
Туманов здригнувся, як лунатик від холодної води, і здивованим поглядом обвів довкола себе.
Останній постріл здибився над німецькою четвертою лінією. Раптом звідтіля до неба шугнула й зеленими іскрами розсипалась ракета.
— Там наші! — злякано крикнув Свир, що з трубкою стояв уже коло віконця. — Та вас що, прибило?.. «Варшава», чуєте? У четвертій лінії наші! Ракета ж зелена!
— Так, там наші, — монотонно повторив Туманов, і на блідих його губах гадючкою проповзла крива посмішка. — Ну, наші, а не все одно чиїм снарядом… Військовим думати не дозволено.
За першою зеленою ракетою з третьої, потім з другої лінії знову шугнули ракети, але це були вже червоні. Свир, нічого не розуміючи, глянув на поручика, який ще бурмотів собі щось під ніс і кривив посірілі губи.
— Ви бачите, ракети червоні! — а потім махнув рукою. — «Варшава», чуєте? У другій і в третій лініях червоні ракети: там німці, стріляйте туди!
На Туманова, хуркаючи, як перепели, почали сипатися скалки від набоїв. Свир узяв його за рукав і втяг до бліндажа:
— Хіба хочете, щоб своїми ще прибило?
Туманов мовчки ступив під накат і, ніби струснувши сон із голови, приложив до очей бінокль.
Один за одним в обидві лінії бухнули дванадцятидюймові снаряди, замазали чорним димом і порохом на небі блакить і змовкли, але в той же момент із другої і третьої ліній, як водограї, забили зелені ракети, а з першої — знову червоні.
Поручик все тим же замогильним голосом сказав:
— Finita la comedia! — і знову криво посміхнувся.
— «Варшава», по своїх стріляєте, — кричав у телефон Свир, — там наші, а німці в першій лінії — чуєте? — в першій!
Батареї в нестямі замоталися поміж першою й четвертою лініями, а назустріч їм, міняючись, як у калейдоскопі, вилітали то червоні, то зелені, а то й обидві разом ракети.
Нарешті, зовсім збиті з пантелику, важкі батареї поволі припинили вогонь. Ставши повноправним господарем фронту, легкі батареї ще з більшою люттю захаркали шрапнеллю, задзьобали гранатами й закурили, як із самоварів, своїми сизуватими газами.
Чим нижче сідало за Дикі Лани розпалене сонце, тим тихше ставало поміж дротами на зеленій поляні і все менше там рухалися розпластані в маках тіла. Потім через постріли й зовсім не стало їх чути. Тільки надвечір хтось, прийшовши до пам'яті, високим фальцетом, як сиреною, переголосив і постріли, і стогін:
— Ну, прибийте мене, благаю! Дітки, чаєнята мої, рятуйте батька!..
Його голос, що раптом вихопився із гуркоту гармат, ніби розбудив кладовище мерців. Довгі волохаті тіні знову заворушилися, заповзали по траві і, немов у молитві, виткнулися руки:
— Рятуйте, братці!
— Ріднесенькі, та за віщо ж я тут погибаю!
— О господи! Ой господи, смерть приходить!
Стогін зливався з гулом гармат і, ніби жертовна молитва богові війни, піднімався до неба.
Затуливши вуха, Туманов з перекривленим лицем намагався не дивитися в обкурену димом долину і не слухати, але із-під самих дротів, ніби апелюючи до нього, доносилося навіть крізь стіни бліндажа:
— О господи, братці руські, рятуйте!
Йому вторив моторошний голос:
— Раз, два, три… Bpa, вра… руського царя…
А високий фальцет все ще, як сирена, не вгавав:
— Дайте смерті, будьте ви прокляті! Прокляті з вашою війною, з вашим Керенським, з його слободами!
Цацоха відвернувся в темний куток, довго щось копався над апаратом і потім сказав вогким голосом до Свира:
— І землю, і волю. Всього тепер мають, а самих то й не зосталося. А спитать би, за віщо? Так ніхто й не скаже. Або того австріяку до кулемета прикували.
— Їм легко кувати, іроди прокляті! Дурять людей!
Свир сказав і скоса зирнув на поручика. Туманов сидів у кутку й мовчки здригувався від кожного пострілу, ніби вони падали на його голову. Давно не голене
