Діти капітана Гранта - Жюль Верн

– Мері, чи ви чуєте? Менш ніж за п’ять тижнів! – звернулася до дівчини леді Гелена.

– Так, пані, – відповіла Мері. – Я чула, і моє серце шалено закалатало при капітанових словах.

– Як ви зносите плавання, міс Мері? – запитав Гленарван.

– Непогано, сер. Незабаром сподіваюся цілком призвичаїтися до моря.

– А наш юний Роберт?

– О, Роберт!.. – втрутився Джон Манглс. – Якщо його немає зараз у машинному відділенні, то це означає, що він видерся на щоглу. Цьому хлопчиську невідома морська хвороба… Он, погляньте лишень. Бачите, де він?

Усі спрямували погляди на фок-щоглу: там, за 100 футів од палуби, на снастях брам-стеньги, висів Роберт. Мері мимоволі здригнулася.

– О, міс, заспокойтеся! – мовив Джон Манглс. – Я ручаюся за нього. Обіцяю, що досить скоро я представлю капітанові Гранту мужнього легіня, бо аніскілечки не сумніваюся, що ми розшукаємо капітана.

– О, нехай вас почує небо! – відповіла дівчина.

– Люба міс Мері, – знову заговорив Гленарван, – усе прорікає нам успіх. Погляньте на славних хлопців, що взялися за цю чудову справу. Ми з ними легко досягнемо успіху. Я обіцяв леді Гелені розважальну прогулянку і вірю, що дотримаю слова.

– Едуарде, ти найкращий у всенькому світі! – вигукнула Гелена.

– Ні, це зовсім не так – у мене найкраща команда на найкращому судні. А вам, міс Мері, хіба не подобається наш «Дункан»?

– Звичайно подобається, сер, – відповіла дівчина, – і не лише як пасажирці, а і як справжньому знавцеві.

– Он воно як?

– Дитиною я весь час проводила на батькових кораблях. Він хотів виховати з мене моряка. Якщо знадобиться, я і тепер можу взяти рифи або поставити вітрило.

– Оце так, міс! – вигукнув Джон Манглс.

– О, – додав Гленарван, – то ви в особі капітана Джона матимете великого друга, бо професію моряка він ставить понад будь-яку іншу, навіть для жінки. Чи не так, Джоне?

– Цілком правильно, сер, – відповів молодий капітан, – але мушу зізнатися, що міс Грант, здається, більше личить перебувати в рубці, аніж ставити брамсель. Та моїй самолюбності моряка лестять її слова.

– А особливо, коли вона захоплюється «Дунканом»… – додав Гленарван.

– …який цілком на те заслуговує, – відповів Джон Манглс.

– Ви так пишаєтеся яхтою, – сказала леді Гелена, – що мені закортіло оглянути її від низу до верху, а заразом подивитися, як влаштувалися наші славні матроси в кубрику.[18]

– Дуже зручно, – відповів Джон Манглс, – не гірше, ніж удома.

– А вони справді вдома, люба Гелено, – озвався Гленарван. – Ця яхта – куточок нашої старої-доброї Шотландії, це клаптик графства Думбартон, що розсікає хвилі океану; отже, ми не покинули нашої батьківщини: «Дункан» – це замок Малькольм-Касл, а океан – озеро Ломонд.

– Тоді, любий Едуарде, покажи нам наш замок, – жартівливо промовила Гелена.

– Залюбки! – відповів Гленарван. – Та спершу слід попередити Олбінета.

Стюард «Дункана» Олбінет, чудовий метрдотель, гідний бути метрдотелем у Франції, який старанно і розважливо виконував свої обов’язки, притьмом з’явився.

– Олбінете, ми хочемо прогулятися перед сніданком, – сказав Гленарван таким тоном, ніби йшлося про прогулянку в околицях замку. – Сподіваюся, до нашого повернення сніданок буде сервіровано.

Олбінет поштиво вклонився.

– Майоре, а ви підете з нами? – запитала Мак-Наббса Гелена.

– Якщо накажете, – відповів той.

– О, майор насолоджується своєю сигарою, – втрутився Гленарван, – не заважайте йому. Знаєте, міс Мері, він запеклий курець, він навіть спить із сигарою в роті.

Майор кивнув головою і залишився, решта спустилися в кубрик.

Мак-Наббс зостався сам на палубі й, за звичаєм, вступив сам із собою в бесіду, закутавшись у густі хмари диму і споглядаючи пінявий слід за кормою яхти. Минуло декілька хвилин мовчазного споглядання, він обернувся і раптом побачив поряд якусь людину.

Якби майора могло бодай щось здивувати, то саме така зустріч, бо цього пасажира він геть не знав.

Це був високий, сухорлявий чоловік років сорока. Він скидався на довгий цвях із широким капелюшком. Голова в нього була кругла, міцна, чоло високе, ніс довгий, рот великий, підборіддя сильно випиналося вперед. Очі ховалися за величезними круглими окулярами і мали якийсь туманний вираз, властивий зазвичай нікталопам.[19]

Його обличчя було розумне й життєрадісне. І нічого в цьому обличчі не відштовхувало, як то зазвичай буває, коли дивишся на манірних людей, що принципово ніколи не сміються і приховують свою вбогість під маскою серйозності. Невимушеність, мила безцеремонність незнайомця – все свідчило про те, що він схильний бачити в людях і речах лише хороше. Хоч він ще не промовив жодного слова, було видно, що це балакун і дуже неуважна людина, на кшталт тих, хто дивиться і не помічає, слухає і не чує. На ньому був дорожній картуз, оксамитові коричневі панталони, з тієї ж тканини куртка з неймовірною кількістю кишень, битком набитих записниками, блокнотами, гаманцями, – безліччю обтяжливого непотребу; озутий він був у грубі жовті черевики і шкіряні гетри. Через плече теліпалася на ремені підзорна труба.

Незнайомцева метушливість різко контрастувала із незворушним спокоєм майора. Він маневрував навколо Мак-Наббса, розглядав його зусібіч, кидав на нього запитливі погляди, а той, здавалося, анітрохи не цікавився, звідкіль узявся цей пан, що йому треба, чому, власне, він опинився на облавку «Дункана».

Коли загадковий незнайомець переконався, що геть усі його спроби розбиваються об майорову байдужість, він схопив свою підзорну трубу – у розкладеному вигляді вона сягала чотирьох футів – і, розставивши ноги, став як укопаний придорожній стовп. Незнайомець спрямував підзорну трубу на лінію горизонту, а через п’ять хвилин опустив і сперся на неї, як на тростину. Та раптом труба склалася – коліна позаходили одне в одне, новий пасажир втратив рівновагу і мало не розпластався біля грот-щогли.

Будь-хто інший на майоровому місці неодмінно всміхнувся б, але той і бровою не повів. Незнайомець вирішив діяти інакше.

– Стюарде! – крикнув він з іноземним акцентом і прислухався.

Нікого.

– Стюарде! – повторив він голосніше.

Містер Олбінет саме прямував до камбуза, що розташовувався під шканцями. Він був украй здивований, коли почув, що його так безцеремонно окрикує якийсь довготелесий незнайомець.

«Звідкіль він узявся? – запитав у себе Олбінет. – Друг містера Гленарвана? Ні, це неможливо!»

Він піднявся на ют і підійшов до незнайомця.

– Ви стюард цього судна? – запитав той.

– Так сер, але я не маю честі…

– Я пасажир каюти номер шість, – не дав договорити йому незнайомець.

– Каюти номер шість? – повторив Олбінет.

– Так. А як ваше ім’я?