Honey, ротвейлер Божий - Василь Базів

Напевно, сумирно сидячи обабіч мого робочого столу, він, яко мій охоронець, беріг той штиль спокою і тиші, у якому із океану континіуму смислів переді мною виринали таїнства пізнання у декодованих Словом істинах…

Жоден із 500 мільярдів нейронів мого мозку не міг повірити у те, що наплів цей осатанілий ветеринар. І то не була невіра у лікарський діагноз, більшість з яких, до речі, не відповідають дійсності, бо не є таємницею, що медицина з часів Гіппократа лікує нас здебільшого не від того, на що ми хворіємо. Бо відсоток точних діагнозів незрівнянно менший, ніж точних.

І річ навіть не у бідолашній медицині. Я не міг у жодний спосіб і за жодних обставин в одну фатальну мить повірити у те, порівняно з чим історія світової медицини є сущим дріб’язком, – я ніяк і нізащо не міг повірити, що можливе моє життя без Ханни.

Звільнена із цупких обіймів стресу, враз багаторазово примножена воля розпочала у моїй свідомості колосальну мобілізаційну роботу. Вихідна позиція – підняти на ноги усю сущу столичну ветеринарію. У своїх твердих і відчайдушних намірах я не бачив бар’єрів, які були би нездоланними. У моїй уяві поле моєї битви за нього сягало Космосу.

Мені не раз доводилося бувати у районних лікарнях, у яких виривання людей із обіймів смерті робиться в умовах, несумісних із самим людським життям, точніше сказати, тут перед вами наяву у всій своїй злочинній наготі несумісність призначення держави і гідності людини. Охорона здоров’я – найкорумпованіша сфера, а стан медичних закладів такий, що уже нема різниці між лікарнею і моргом. Уже лише цього досить, аби щодня робити Майдан і просто фізично знищити те ненаситне бадилля, яке називається олігархат. Тому я й не знаю, як ставитись до ветеринарних госпіталів у мегаполісі, до рівня якого, як до неба, 90 відсоткам усієї людської охорони здоров’я у державі.

Але у сповідальній настанові не можу не сказати, що не було ціни задля порятунку Ханни, що була би для мене зависокою. Коли я згарячу говорив, що готовий будинок продати, аби його врятувати, то це була правда, божевільна для тих, хто слухав від мене таку для здорового глузду маячню. Мені навіть у голову не приходило, що це дорога чи енергозатратна війна за мого друга. Мене жах проймав від однієї-єдиної думки – що я зроблю не все можливе і неможливе, щоб його врятувати.

Не важко було вирахувати того ескулапа, який мав найвищий рейтинг у ветеринарному світі.

Цей чоловік, водночас власник, головний лікар і хірург, викликав довіру. До моєї категоричної до оскаженіння невіри він поставився із абсолютно щирим розумінням. Перед ним сидів фанат із палаючими очима, який не вірив не те що в онкологічний діагноз, а й у саму можливість загрози. Він бачив перед собою справді двоногого звіра, готового битися за життя звіра чотириногого не на життя, а на смерть. Я не знаю, чи траплявся цьому госпітальєру коли-небудь такий відвідувач. Спрацьовував імператив, категоричність якого не міг зламати ніхто і ніщо, – цього не може бути, бо цього не повинно бути ніколи.

Доктор зробив у цю переломну мить головне для мене на моєму шляху боротьби – він погодився, що діагноз цілком може бути несправжнім. Навіть не фіфти-фіфти, а на нашу користь, бо жодних інших симптомів, окрім візуальної маячні на УЗД, не було. А коли так, то є дуже мало підстав, а може, їх і взагалі немає, щоб опускати руки.

Здається, сам Ханни думав виключно синхронно із моїм фанатичним оптимізмом. Він із підкресленою чемністю дався знову висадити себе на кушетку перед монітором нового УЗД останнього покоління, тепер уже в елітному ветеринарному госпіталі.

Не знаю чому, але дії лікарів виключно за інструкцією мені імпонували. Може, то були лише ритуали для омани довірливих відвідувачів клініки, але, на відміну від попередньої халтури, тут вважали за необхідне виголити у мого друга живіт перед обстеженням. Поводилися наче не фальшиво, на грані – фаховість і старанність.

Я стежив під мікроскопом за кожним рухом лаборантів, і мій ретельний аналіз дій лікарів, за якими я спостерігав із нечуваною вимогливістю, давав мені надію, що їхній професійний підхід і сумлінне ставлення неодмінно дадуть позитивний результат. Я заспокоював себе, що їхня сумлінність поборе мою біду.

Обстеження тривало недовго, хоч і ретельно. Ця магія проникнення людини у живий організм якимось фотографічним способом викликає дуже розмаїті відчуття. Адже знову ж таки, що там діється всередині унікального біохімічного виробництва, яким є продукування життя, усі технічні засоби від елементарного рентгена до фантастичних лазарів не дають стовідсоткового відображення.

Так, приблизно. Майже на око. Триватиме далі життя, а чи цей, сотворений Всевишнім неймовірно складний агрегат біологічного носія життя опинився під невідворотною загрозою, коли запрограмований Ж И Т И організм потрапив під таку небезпеку, яка є нездоланною для усіх його неймовірно потужних ресурсів захисту.

Допоки Ханни лежав під монітором розмаїтих медичних пристроїв від модернізованого рентгена до лазерних ультразвуків, усе це дійство зі встановлення ресурсів життя у цьому дорогому мені живому єстві вершилося у моєму розтривоженому, а то й розсипаному світосприйнятті, яке зазнало лише тиждень тому бомбардувань своїх мембран на тому ж таки Конгресі Глобального Мозку, де наймудріші з людей схожим чином анатомізували людство.

Я вершив боротьбу за Ханни в той час, коли людина стоїть на порозі створення штучного Розуму, який є найскладнішим витвором Творця, як мінімум, в масштабах Галактики, із її мільйонами мільярдів планет, таких як Земля. Ну то й що? А те, коли уже не Жуль Верн чи Герберт Веллс, а головний інженер Google Рей Курзвейл та біотехнолог із Гарварда, легендарний Джордж Черч, здійснюють урядовий проект Конгресу США із перенесення субстанції Людини, якою є її свідомість, що міститься у її мозку, із біологічного на небіологічний носій, а це означає подолання смерті й здобуття кібернетичного безсмертя.

Коли феноменальний нанотехнолог Ерік Дрекслер стверджує, що завдяки мікрочіпам величиною у кілька нанометрів, а людський волос становить від 60 до 100 тисяч цих одиниць виміру, завдяки цій рукотворній реконструкції людського організму у складальному цеху молекул можна так відремонтувати той самий, поки що незамінний біоносій, що людина може жити у власному тілі, у якому, як у застарілому «Запорожці», можна замінити усі без винятку запчастини від печінки до серця, – може жити сотні років. Я написав про це дилогію у жанрі інтелектуального трилера, я все це чув на власні вуха, допоки Ханни чекав мене із Нью-Йорка.

Потрясіння пережитого і почутого