Тіні наших побачень - Іван Байдак

поміток чи настанов собі. Деякі справи просто виконував автоматично, перевівши їх у режим «за замовчуванням». Через це мені важко було інколи проаналізувати життєдіяльність Джейсі, її спробу охопити максимум цікавих занять. Адже медично доведено саме однозадачність мозку. Він найкраще працює в стані зосередженості на певній діяльності. І не в змозі функціонувати за енної кількості подразників, бо в такому разі відбувається деконцентрація уваги, оскільки постійно збуджуються протилежні частини мозку, що призводить до емоційних розладів.

Можливо, мій медичний підхід не завжди правильний, але я звик дивитися на речі з наукової точки зору. Наприклад, щастя — це збільшення кількості сірої речовини в певній ділянці мозку через взаємодію гормонів. Інколи на це впливають різні чинники: генетика, клімат, вплив музики чи медитації — які сприяють виробленню певних хімічних речовин, що провокують необхідні реакції мозку. Очевидно, це не миттєве рішення людини почуватися чи не почуватися щасливою. Отже, мінливість настрою не має нічого спільного із відчуттям. Відчуття — це інше. Наприклад, кохання — також не відчуття. А реакції гормонів, які знову ж таки виникають за певних зовнішніх чинників. Якщо бути точним, це взаємодія феромонів — андростерону в чоловіків та копуліну в жінок. Виникнення цих гормонів спровоковано появою привабливого для тебе об’єкта. Із часом у мозку людини виникає фенілетамін, який знижує рівень тривоги через новий контакт. Отже, відбувається звикання до певного суб’єкта. Згодом виробляється серотонін, що впливає на нашу активність за умов перебування поруч із необхідним об’єктом, передаючи імпульси між нервовими клітинами мозку. Приблизно так виникає любов, тобто комбінація необхідних гормонів. Із серцем ця емоційна реакція не має нічого спільного. Серце просто перекачує кров. Усі емоції виникають у мозку. Тому не потрібно свої психічні розлади виправдовувати якось інакше.

Удруге ми зустрілися в аеропорту. Це був французький Шарль де Голль, у якому інколи, здається, можуть заблукати навіть працівники. Через це зустріч видалася мені ще більш знаковою. Цього разу я піді­йшов до неї, як до давньої знайомої, Джейсі також зустріла мене радісно. Зрештою, вона завжди була щира та ввічлива, просто її сконцентрованість на власних думках справляла враження відчуженості.

Я прилетів із лекцією, присвяченою проблемам психологічних чинників апатії. Тема була загальна й нецікава, читав я її для студентів першого року навчання. Тому вирішив навіть не ділитися цим із Джейсі, обмежився інформацією про назву готелю й тривалість перебування у Франції.

Вона? Звісно, просто пила каву й нікуди не поспішала. Мабуть, на щось чекала. Але нічим безпосередньо не ділилася. Тому наше спілкування не задалося, і я пішов.

Згодом помітив за собою залежність стежити за її життям. Тільки до перегляду її блогу тепер додалося коротке листування. Ми спілкувалися нечасто. Здебільшого вона надсилала листівки та світлини. Але в цьому відчувалася особливість. Я почувався особливим.

Того разу вона поїхала до африканського притулку. Працювала в якійсь французькій організації, що опікувалася всиновленням дітей. Джейсі болісно сприймала байдужість суспільства. Детально описувала дитячі емоції: сироти недосконало розуміли ситуацію, але вже відчували конкуренцію та потребу боротися за сім’ю. Якщо говорити відверто, це був кастинґ або гра на виживання. Вона написала мені, що зараз бачить сенс у служінні іншим, вважає, що ми народжені для цього і маємо постійно розвивати в собі альтруїзм.

Мене згодом відправили в Сирію. Ми працювали над реабілітацією військових опісля конфлікту. Таким чином я відбував військову повинність. Я написав їй про це. Вона дуже швидко відреагувала. І запитала, чи могла б і там бути корисною.

Медичний пункт був розташований за кілька десятків кілометрів від зони бойових дій. Це було невеличке наметове містечко, поділене на кілька відділень, основним із яких було відділення першої допомоги. Намети були обладнані апаратурою. Ми працювали з військовими вже після втручання медиків, коли їм потрібно було надати психічну підтримку. Здебільшого у вигляді антидепресантів і наркотиків. Згодом із ними починали розмовляти психологи.

Як удалося Джейсі приїхати сюди — невідомо. Вона щось говорила про свій волонтерський досвід, зрештою, я не випитував деталі. Ми блукали руїнами покинутих домівок, намагалися утримуватися від розмов про війну і зосередитися на професійних обов’язках. Джейсі виконувала функції медсестри. Це було для неї вперше, але вона старалася. Я навіть не помічав, коли дівчина спала. Загалом пробула там лише тиждень. Потім сказала мені, що не може дивитися, як люди знищують одне одного.

У цьому був сенс. І це був її вибір. Я радів, що ми провели разом цей тиждень, хоча під «провели разом» я маю на увазі перебування на одній території, але це теж неабияк тішило.

— Куди ти далі? — запитав я, коли вона вирушала з групою американських військових.

— Я давно не пила кави, — відповіла вона. — А що в тебе? — І полетіла чекати на нові виклики.

А в мене була стабільність. Спланованість. Мої роки були наперед позначені науковими дослідженнями, конференціями, семінарами. Джейсі втомило б таке існування, утім, я помітив за людьми, що вони постійно вимагають від життя гарантій. Поклик серця, який підказує тобі: те, що було актуальним у певний момент, так чи інакше не функціонує без визначеного майбутнього.

А мене захоплюють люди, сталі у своєму рішенні. Джейсі сказала мені якось, що це все штучні речі. Як і моя психіатрія. Треба вчитися розуміти людей, а не змінювати.

З набуттям досвіду більшість понять посіли свої місця та сформулювалися в чіткі фрази, себто я міг легко й доступно говорити про вагомі речі. Кохання — це вільний прояв акту турботи, спроба зробити життя іншої людини простішим.

Ділитися й допомагати — єдино правильна форма взаємодії між людьми. Агресія народжується всередині конкретної особи, там вона і має згасати.

Людині варто перебувати в стані постійних змін — тоді вона не втрачає відчуття реальності. Повсякчасне очікування навіть найменших подій допомагає не втратити з поля зору основний маяк.

Люди змінюються лише завдяки власним бажанням, інше — комплекс характеристик, наданий від народження й розвинений вихованням і досвідом. Позбутися їх важко. Лише контролювати. Для цього потрібні вагомі причини.

Ми можемо вимагати від інших лише того, що можемо запропонувати у відповідь. Окрім кохання — його неможливо контролювати. І варто зрозуміти, що кожен виявляє кохання по-своєму.

Егоїзм — це нормально, це певний спосіб само­збереження. Важливо навчитися при цьому вгамовувати агресію.

Зраджувати — погано, але обманювати — ще гірше. Обман — це свідомий злочин.