Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

— Відра, Руся, це мірило всього, — казав дід, хитаючи головою. — «Вкраду, а то шо хата згорить, то херня». Допоки люди так думатимуть, нічого нормального тут не буде!

Уже давно нема діда. І навіть протипожежних стендів майже немає. Тож, чим міряти рівень занепаду, я не знаю.

Ленін

— Задовбали ці пацани! Кому він мішав, га? — Василь з Іваном сиділи біля хвіртки й обговорювали події останніх тижнів.

Радикальні зміни в селище на Херсонщині прийшли разом з Леніним. Точніше, з його падінням. Молоді хлопи з обласного центру, з жовто-блакитною символікою налетіли на нього, як коршуни. Смик, і ось мармуровий Ілліч полетів із постаменту головою вниз.

Торохнув вождь так, що аж луна пішла. Лиса голова удару об асфальт не витримала і відкотилася вбік.

— Від спілкування з громадою Володимир Ілліч відмовився, бо дуже вдарився головою, — пожартував хтось з пацанів.

— Вандали, — пробурмотів собі під ніс Василь, однак сперечатися з молодими не став.

Того вечора Василь напився з горя. Не те щоб він дуже любив того мармурового Леніна, однак, по-перше, звик до нього, а по-друге, порядок же ж має бути. Як так? Стояв собі пам’ятник кілька десятків років, а тут прийшли й звалили! Пізніше він поділився горем з Іваном, колишнім завклубом, що жив навпроти. Після випитої спільно пляшки Іван змовницьки підморгнув і потяг Василя до сараю.

— Тільки ж ти тс-с-с! — приклав палець до губ Іван. — Шоб нікому!

— Та я могила, — чомусь перехрестився Василь.

У сараї Іван клацнув вимикачем, і десь угорі, ледь освітлюючи все навколо, спалахнула лампочка.

— Та-дам! — картинно заспівав Іван, зриваючи простирадло з якоїсь гори в кутку сараю.

У Василя відвисла щелепа. На соломі, неначе освітлюючи все навколо власним світлом, стояв здоровезний гіпсовий бюст Ілліча.

— То ще давно, у дев’яностих, у клубі забрав. Стояв нікому не потрібний.

— Ваня, ти молодчага. — На очі Василеві навернулися сльози. — То пішли, може, його, поки ніч, на місце старого поставимо?

— Та не питання. З тебе літра, й по руках.

За кілька хвилин чоловіки вже прямували до постаменту. Василь ішов, одягнувши здоровезний, порожній усередині бюст вождя на себе. З боку здавалося, що бюсту приробили спортивні штани та кирзові чоботи і змусили йти світ за очі. Іван йшов поряд, однією рукою притримуючи Василя, який через Леніна нічого не бачив, і вказуючи йому дорогу. В другій руці він тримав розкладну драбину.

— А як вони й цього скинуть? — Чоловіки встановили бюст на постамент і тепер розглядали свою роботу.

— Не скинуть. Ми зваримо сітку, ну таку як ото кавуни на продаж тримають, і вдягнемо на нього згори.

— Та ну, херню кажеш, — засумнівався Василь. — Як це, Ленін і в клітці?

— Ну а шо робить? Ну давай його цепкою за шию поки шо до постаменту примотаємо.

— Цепкою? Цепкою можна, — погодився товариш.

— Стій тоді, Васю, сторожуй, а я піду цепку гляну.

За мить постать Івана розчинилася в нічній темряві. Василь сів біля постаменту. Закурив. Потім поліз у чобіт і дістав чекушку. Випив. Заплющив очі й уявив, як зранку з Іваном вони зберуть селян і покажуть свою роботу. Мовляв, вернули вам вождя, люде. Хай там ті зальотні автомайданівці з Херсона собі як хочуть, а совєцькі люди життя мають закінчити, як і починали. Разом з вождем!

— Побережись, дядьку, — пролунало раптом над вухом у Василя.

Від несподіванки Василь упав, навіть не розплющивши очей. А в наступну мить щось гупнуло об асфальт правіше від нього. Василь відкрив очі й побачив пацанів, які віддалялися в ніч. А на асфальті біліли десятки уламків від бюста.

Василь підвівся на ноги, підійшов до уламків і підняв ніс Ілліча.

— Не судьба, Вова, — пробурмотів він сам собі. — Треба було таки одразу в клітку ставить.

Щур

Осіння Москва, як і завжди, швидко скинула зелень і підставила проспекти вітру та пилюці. Удень усе стало сірим і невиразним. А ще цей постійний сморід від пожеж…

Бронемашина в’їхала в арку і, важко чмихнувши, спинилася. Велетенська, з важкими траками, вона, неначе стальний монстр, перекрила виїзд з подвір’я.

Вовчик визирнув з-за смітника і побачив на монстрі жовто-блакитний прапор. «От і все, бандерівці», — майнуло в голові у малого. Він засунув щойно зловленого щура за пазуху і хотів залізти в щілину між стіною будинку та смітником, та в цей момент почув звук, який примусив його серце битися швидше, — хтось зіскочив з броньованого монстра і простував до нього.

«Тікать», — забилась думка. Малий Вовка визирнув з-за бака і, притиснувши до грудей щура, зробив ривок до підвалу.

— Малий, стій, стій, не бійся! — почулося ззаду.

Від переляку Вовчик завмер посеред двору. Він заплющив очі, бо знав — за мить каратель відріже йому голову, щоб зробити собі консерву. Саме про це останній місяць казали спочатку з телевізора, потім з радіо, а коли почало гупати під вікнами, то з гучномовця.

— Агов, хлопче, ти чого? — Здоровенна рука легенько струснула малого за плече. — Ти чого так перелякався?

Вовчик обережно розплющив одне око і роздивився чоловіка. Здоровезний, у військовій формі, бронежилеті та бандані, із жовтою наліпкою на рукаві й автоматом у руці, він сидів навпочіпки перед Вовчиком і посміхався.

— Смерті боюся. — Малий відкрив і друге око.

— Смерті? Ну смерть, я думаю, ще не скоро по тебе прийде. Скільки тобі? Десять?

— Дев’ять.

— Тоді точно не скоро.

Бандерівець виявився не таким страшним, як про нього розповідали. Поступово малий розслабився.

— А батько твій де?

— Так утік, — шморгонув носом Вовчик. — Удвох ми з мамою тут лишилися.

— Нічого. — Бандерівець погладив хлопця по голові. — Скоро всі повернуться. От побачиш.

Хлопець потайки витер сльозу, що зрадницьки набігла на око.

— А це в тебе шо? — Військовий тицьнув на щура, що випинався з-під сорочки.

— Та щур.

— Нашо він тобі?

— Та ж їсти.

— Покажеш?

— А не забереш?

— Ні, не заберу, та якщо гарний, думав помінять на шось.

Вовчик витягнув щура. Цей, що потрапив у Вовчикову пастку сьогодні, був якийсь миршавий, не такий, як учора. «Навряд чи він сподобається військовому», — подумав малий.

— О, ти диви, який гарний. Сам уполював?

— Сам, — гордо відповів Вовчик, який уже зовсім перестав боятися військового.

— Ось. — Солдат скинув наплічник і, попорпавшись у ньому, вийняв два «Снікерси». — Хоча цього, мабуть, і мало? Потримай.

Вовчик узяв батончики, і руки затремтіли. Він пам’ятав, як до війни вони з мамою купували такі в «П’ятірочці».

— Я думаю, тепер обмін рівноцінний. —