Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
Голубка, стоячи на чатах біля дверей, не пропускала поза увагою жодного поруху Смаглявки й сторожа, котрі досі розмовляли під цвинтарною брамою. За порогом завив пес, і вона копнула його ногою. Той завив так пронизливо, наче зроду в житті не вив, і кинувся навтіки. Виття почало стихати, віддаляючись. Хвала богові, подумала вона, а то по спині вже поповзли мурашки.
Але коли вона копнула пса, то з ноги злетіла туфля і впала серед опалого листя під деревами, тому їй довелося стрибати по неї на одній нозі.
Тим часом на дахах зчинили вереск інші божі створіння — коти. Здавалося, навіть вітер перетворився на кота на цьому весіллі, де коти, судячи з вереску, гризлися з хижою люттю, вириваючи один в одного шматки вух, хвостів та шкури разом з віхтями шерсті.
Після першої й найзапеклішої дряпанини-кусанини між залицяльниками настав перепочинок; «скуштуєш моїх зубів!», «скуштуєш моїх зубів!» — перенявкувались вони, стоячи один проти одного майже впритул, вигнувши спини з настовбурченою шерстю, світячи зеленими очима, готові до нового герцю, і не стихали оті моторошні перемовки «м’яааууу… м’яаааууу» — диявольські слова котячої мови. Голубка, піднявши туфлю, перехрестилася, запалила сигарету й вернулася в приміщення, де Селестіно пояснював:
— Найзагадковіше в людині, це як би вам розтлумачити… — в нього тремтіла кожна волосинка сивих брів, — найзагадковіше в людині — це звук, тон, а з тону…
— Народжується тонада, хі-хі-хі, наче з ячменю оце пиво в моїй склянці, — докинув згорблений карликуватий візник, що звичайно стояв, зіп’явшись навшпиньки, — здавалося, ніби він звисав з якогось гачка.
— Не так воно просто! — заперечив Томельйосо.
— То розтлумач мені, як? — задерикувато гукнув візник, низенький, чванькуватий, з мордочкою ягуареняти. В зубах у нього стирчав кістяний мундштук з чорною сигарою.
— І тобі, і всім спробую зараз розтлумачити. Тільки зрозуміти буде важкувато. Пісня народжується не з тону, а з нетону. Коли я вам розповім детальніше, ви збагнете, в чім річ. Отож — слухайте уважно — коли в отому тунелі, про який я вже казав, уривається єдиний шлях зв’язку між душею й тілом…
— Долий бетону, доне Честер, долий бетону! — закричав один п’яничка. Це був молодий муляр, що, впершись головою в стіну, вивергав слова й блювотиння водночас. — Бо мені кепсько-прекепсько.
— Але де тонко, там і рветься, тож і тунель уривається в найвужчому місці, — вів далі Селестіно: низати барвисті намиста зі слів було його найулюбленішим заняттям. — А коли зв’язок перервано, тоді тіло й душа перегукуються через безмежні далі; коли перервано ниточку…
Однак його вже ніхто не слухав.
— Я б хотів, щоб ви побачили. (Ого, сліпий може зробити так, щоб інші побачили? Через які це телескопи? Та в нього справді була своя манера пояснювати дуже наочно). Тому я хотів би продекламувати вам вірші, щоб ви якось уявили собі цей миттєвий розрив, — якби він був не миттєвий, людина збожеволіла б, — оцей проміжок між грудкою глини й клаптем неба, поєднанням чого ми, зрештою, і є. Так от, з оцього проміжку, з тону передавальної ниточки й народжується тонада, звук перетворюється на спів, коли сльози кристалізуються й бринять, мов крижані ниточки, в горлі того, хто кричить безголосо. Його не чути, бо в його пісні нема звуку, тону, а є нетон. Це крик відчаю азартного гравця, й тому до пісні можна пригравати тільки на гітарі, що їй одній властиві бездумні пориви й азарт: усе або нічого!
Він і далі розводився б про різницю між піснею й то-надою. Тільки ж втовкмачувати оцим…
І Селестіно передумав. Хто сказав, ніби кожний мав достойних себе слухачів? То неправда. Хіба він може похвалитися цією аудиторією з кравців дерев’яного одягу, де існує одна мірка — від ніг до голови; з теслів і столярів, які заходили випити пива в «Купідонові крильця» й чиє волосся тхне дубом, кедром, червоним деревом, а руки — всякою деревиною й лаком («її весільне вбрання було з білого дерева, твердого, мов слонова кістка…», «татів святковий костюм був з пофарбованого в чорне дерева…», а «матусине святкове вбрання було з нефарбованого дерева…»), або з отих інших великих лицедіїв цієї популярної вистави — похоронної процесії на вулицях міста, в яких вони беруть участь у ролі візників чорних екіпажів, що їх тягнуть чорні коні в чорних попонах і в істинно королівській збруї, або катафалків, суціль укритих вінками, або лафетів, які надають високим воєначальникам єдину й героїчну нагоду побути (і то завжди після смерті) біля гармати; або з дрібніших, майже опереткових акторів, котрі грають ролі в похоронах, де всього два-три задрипаних екіпажі, скорботні коні й скорботні люди, які йдуть за катафалками кавового, кремового або небесного кольору, несучи замість плюмажних метелок віхтики пір’я зі шлюбного ложа? Хіба він може похвалитися цією аудиторією з могильників, що вміло, жорстоко й нашвидкуруч влаштовують власників і наймачів на їхнє останнє місце проживання, адже могили також бувають власні й наймані, тож чоловік, народившись орендарем, не може бути впевнений, що він принаймні помре господарем.
Авжеж, він хотів би розтлумачити їм різницю між тонадою й піснею. Адже він гарно розжував сам собі цю справу. Людський мозок — неперевершений жуйний пристрій. У пісні, приміром, закохана душа скаржиться на брак взаємної любові, та хоч яка вона сумна, ця неподільна любов, там, де був вогонь, все ж лишається попіл. Або ж, приміром, візьмімо тіло, що страждає, покинуте іншим тілом… Хоч би як тебе цуралися згодом, однак бодай у спогадах лишаються радощі фізичної близькості…
Зовсім інакше виходить з тонадою при муках і розриві, коли душі й тілу зостається оте саме «нічого».
На вигук «Усе або нічого!» луна відповідає тонаді: «Нічого!» Тонада — це розпачливий лемент хижої звірини, яка заблукала в диких лісових нетрях; ангела, який заблукав у небесах; подорожнього, який вирушає в путь, знаючи наперед, що нікуди не дістанеться; всякого, хто пливе проти течії життя назустріч смерті…
Тільки тому ти станеш усе це пояснювати, якщо ніхто тебе не слухає?
Ще один удар головою об стіну, він пролунав, мов гарматний постріл, після якого озвався басовитий голос могильника:
— Я почуваю себе погано-препогано…
Голубка прошмигнула крізь двері в підсобку, де закутаний плюшевою ковдрою господар заходився кашлем, півлежачи в своєму кріслі.
— Послухай-но, — мовила Голубка, підступаючи ближче, щоб доповісти йому дещо під секретом, — щось скоїлося, коїться або скоїться. На вулиці поліції аж кишить.
Хазяїн розплющив
