Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Прагнення дати правдиву і рельєфну картину підготовки Жовтня, боротьби за перемогу ленінських ідей на Україні зумовило рух дослідницької думки — ретроспекцію від 1919 р. («Світанок над морем») до квітня — липня 1917 р. («Мир хатам, війна палацам»). Письменник опановує величезний історичний матеріал. «Разом з тим чимало епізодів і деталей дають відчути, що автор, поза всім, — живий свідок і учасник багатьох описуваних подій, що в дилогії наявне безпосереднє, особисте знання складного матеріалу, що став основою твору. Смолич, таким чином, уперше в українській літературі взявся за історично-конкретне й «деталізоване», знизу й догори, відтворення складного перебігу революційних подій на Україні в 1917 і 1918 рр. І загалом вдало доніс його внутрішні закономірності, стрімкість, драматизм» [16] .
Узагальнення, відчуття руху. Історії створює вже сама композиція, роману з підкресленою увагою, др художнього часо-простору. Великого змістового значення набуває поділ за. розділами з точними «дороговказами»., за місяцями: «Квітень», «Квітень, 2» — аж до «Січень», «Січень, 2».
Це дає змогу простежити за процесом революціонізації широких народних мас і ходом соціалістичної революції — від початку подолання ілюзій лютого 1917 р. до січневого повстання робітників «Арсеналу», встановлення Радянської влади. Водночас зміна вимірів художнього простору, послідовне розширення місця безпосередньої дії (Київ — Бородняка, загалом сільська. Україна — фронт) передає і бурхливу боротьбу революційних пролетаріїв» і заворушення на селі, пошуки «мужицької правди», чекання, «чи надріжуть…», і зростання революційних настроїв серед солдатів в окопах. Так поступово перед читачем постає Україна, репрезентована надзвичайно широким колом дійових осіб. Послідовно, докладно простежується історія кількох родин (доктора Драгомирецького, робітників Колиберди і Бриля, селянина Оксентія Нечипорука). Але узагальнююча авторська думка, що виступає як організуюче начало публіцистичного роману, надає творові необхідної панорамності, риси «сімейного» роману перетворює на якості «роману суспільства» — широкого історико-соціального полотна.
Рух складного, розгалуженого сюжету підкорений закономірностям розвитку історичного процесу в його винятковій складності й драматизмі, цьому, зокрема, сприяє послідовне використання образів-лейтмотивів (образ Києва, пісня тощо). В центрі уваги прозаїка — проблема «духовного випрямлення», зростання, ідейного загартування трудящих, що стають активними творцями нового світу. Глибоко і багато в чому по-новому порівняно з попередниками — вирішується керівна роль більшовицької партії у згуртуванні й організації мас, висвітлюється боротьба за правильне розв'язання національного питання, проти лівацьких перекручень вульгаризаторів і опортуністів, проти підлої ідеології і кривавої практики українських буржуазних націоналістів, проти всіх сил старого світу. Сюжетно рівноправні й образи представників народу, створені авторською уявою, й відомих діячів: (серед них — А. Іванов, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, В. Примаков, Є. Бош, Я. Гамарник, М. Подвойський та інші керівники більшовиків України).
Гострота історичного конфлікту, справжня аналітичність твору виникає як наслідок зображення всього спектра політичних сил, що діяли на Україні, партій, соціальних груп, ідейних напрямів. Великою заслугою Смолича-письменника є розкриття історичної приреченості контрреволюційних сил, розвінчування, осміювання фальшивих «батьків нації» — Грушевського, Петлюри, Винниченка, Шептицького, інших «великих» і малих ворогів, трудящих мас. Типологія образів сатиричного плану тут базується на застосуванні прийомів пародійного переосмислення, що сприяє більшій переконливості й виразності малюнка.
Естетична дія соціально-публіцистичного роману багато в чому визначається характером фінальних сцен. Саме тому узагальнюючого значення набувають змальовані в дилогії сцени зустрічей кращих. представників української інтелігенції В. Затонського, Ю. Коцюбинського, В. Примакова з В. І. Леніним. Тут виникає велика, перспектива революційного творення як справа народу, як воля народу, його майбуття. Досягнення Ю:. Смолича в галузі історико-революційної прози, безперечно, належать до здобутків усієї нашої багатонаціональної літератури й сьогодні сприяють плідному розвиткові публіцистичного начала загалом й політичного роману як перспективного жанрового різновиду сучасного роману.
Аналізуючи основні стильові тенденції у сучасній українській прозі, А. М. Новиченко обгрунтовано відзначає «красномовну, дотепну, часом парадоксальну манеру вислову з навмисним зіткненням різних стилістичних планів (патетика, іронія, лірика, документальна «діловитість»)», притаманну прозі Ю. Смолича, де «виразне тяжіння до публіцистичності в усій художній структурі твору поєднується з інтенсивно культивованим мистецтвом розповідати, в якому охоче використовуються, крім неодмінної «гострої сюжетності», різноманітні засоби умовності гротеск, гіпербола, сміливі композиційні нововведення тощо» [17] .
«Інтерес до минулого, — зазначає Ч. Айтматов, — пов'язаний з відповідальністю за майбутнє» [18] . З’ясувати зв’язок часів, показати наші життєдайні традиції, художньо узагальнити набутий за десятиріччя досвід — означає для митця водночас виявити насущні проблеми сучасного розвитку, етапи боротьби за утвердження майбутнього, перспективи розвитку мистецтва. Наслідком багаторічних роздумів Ю. Смолича про перші кроки молодого радянського мистецтва, його драматичний, через подолання об'єктивних і суб'єктивних складностів, розвиток, діяльність літературних угруповань (насамперед тих, до яких він належав, — «Гарту», Вапліте, «техно-мистецької групи «А»), про друзів і однодумців у житті й мистецтві стали книжки «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969), «Розповіді про неспокій немає кінця» (1972), «Мої сучасники» (1978). Це теж твори новаторські й не лише в межах мистецької біографії письменника-новатора, айв масштабах усієї радянської літератури. Пристрасно-схвильована авторська позиція, величезна інформативність, пізнавальний «заряд» побудованих за асоціативним принципом «розповідей» про літературне життя 20-30-х років одного з «тогочасників і учасників перших приступів до української літератури радянського періоду» визначають цінність цих мемуарних книжок, їхнє звучання і значення. (Це, зрозуміло, не означає однак й замовчування наявних тут однобічних оцінок, суперечливих думок і характеристик, тлумачень, що вимагають теоретичних корективів.)
Новаторські за проблематикою, своєю жанровою природою, визначальними стильовими принципами твори видатного майстра збагатили скарбницю мистецтва соціалістичного реалізму. Сергій Баруздін мав усі підстави стверджувати: «Юрій Смолич — історія української і всієї нашої багатонаціональної літератури. Людина, яка прийшла в українську літературу на зорі її розвитку, так багато зробила для неї, що, мабуть, зараз навіть оцінити це важко. Його книги лягли в серце не тільки українських і російських читачів, а й читачів усіх республік нашої країни та багатьох країн світу» (Про Юрія Смолича, с. 85).
«Нашому поколінню припало прекрасне життя!» — ці слова одного з героїв Юрія Смолича ніби розкривають внутрішній зміст творчості видатного майстра, Героя Соціалістичної Праці,
