Маг - Джон Роберт Фаулз
— А Чарлі сидів.
— Бідолашний Чарлі.
Ми змовкли.
— Еге ж, австралійці — неотесані простаки, зате англійці — зарозумілі жевжики.
— Якщо ти…
— Я піджартовую з Чарлі, бо він закохався в мене й любить такі жарти. Але ніхто інший не сміє кпити з нього при мені.
Знову запала мовчанка.
— Пробач.
— Нема за що.
— Є за що. За те, що я умовлявся з тобою на завтра.
— Ні. За твоє ставлення до Чарлі.
Хоч я й образився за цей урок мистецтва не чванитися, та мало-помалу Алісон спонукала мене розговоритися про самого себе — ставила прямі, грубуваті питання й слухати не хотіла пустопорожніх словес. Я розповів, що таке бути генеральським синком, описав свою самотність — цього разу не красувався, а старався якнайкраще пояснити свою сутність. У цій дівчині я відкрив дві риси. По-перше, за її жорсткістю й прямотою крився великий талант лестити чоловікам, укоськувати їх і дипломатично поводитися в сексуальних справах. По-друге, її дар зачаровувати полягав як у щирості душі, так і в незаперечній вірі в красу та привабливість свого тіла й обличчя. Зовсім не по-англійському Алісон могла раптово блиснути правдивим словом, серйозною думкою й напливом зацікавлення.
Я замовк. Відчував, що вона спостерігає за мною. За якусь мить глянув на її обличчя із скромним задумливим виразом. Зовсім інша особистість.
— Алісон, ти мені подобаєшся.
— Мабуть, ти мені теж. Маєш гарні уста, як на жевжика.
— Ти перша австралійська дівчина в моєму житті.
— Джонні Бульчик ти мій бідолашний.
Усі лампи, крім однієї тьмяної, вже давно згашено, і захмелені гості, як зазвичай буває, попарно примостилися на всіх меблях і на кожному клапті підлоги. Вечірка розпалася на парочки. Меґґі кудись запропастилася, Чарлі поринув у мертвий сон на підлозі в спальні. Я танцював із Алісон, наші тіла невпинно наближались одне до одного. Я поцілував її волосся, тоді шию. Стиснувши мені руку, дівчина пригорнулася до мене.
— Може, підемо наверх?
— Йди перший. За хвилинку буду.
Вона вислизнула з обіймів, і я рушив додому. Алісон з’явилася за десять хвилин. Насторожено усміхаючись, зодягнена в біле, вона стояла на порозі — маленька й худенька, невинна й зіпсута, шорстка й ніжна, бувала початківка.
Увійшла. Я замкнувся, й ми цілувалися хвилину, дві, в пітьмі, спершись на вхідні двері. Раптом долинули чиїсь кроки, хтось двічі різко стукнув. Алісон затиснула мені рота долонею. Знову подвійний стук. І знову. Вагання. Калатання сердець. Щораз тихший звук кроків.
— Іди до мене, — сказала вона. — Ну ж бо.
Розділ 4Я прокинувся вранці, доволі пізно. Вона ще спала, відвернувшись від мене оголеною брунатною спиною. Запаривши каву, я приніс чашки до спальні. Тим часом Алісон прокинулася й видивлялася на мене з-понад краю ковдри. На цей холодний, відчужений погляд ніяк не вплинула моя усмішка. Раптом дівчина відвернулася й натягла на голову покривало. Прилаштувавшись біля неї, я став незграбно випитувати, в чому річ, але голова й далі ховалася під покривалом, тож нічого іншого не залишалося, крім як облишити попліскування, погладжування та вмовляння й узятися до пиття кави. За якусь хвилину Алісон сіла, попросила сигарету й спитала, чи не можна було б позичити їй сорочку. Не дивилась мені у вічі. Накинула сорочку, пішла до ванної, повернулася, забралася в постіль і відмахнулася від мене, труснувши волоссям. Я вмостився в ногах і дивився, як вона п’є каву.
— Що з тобою?
— Чи знаєш, скільки мужчин у мене було за останні два місяці?
— П’ятдесят?
Вона не усміхнулася.
— Якби п’ятдесят, то я була б порядна професіоналка.
— Випий ще кави.
— Вчора, коли минуло півгодини після нашого знайомства, мені спало на думку: якби я була розпусниця, то пішла б з цим типом до ліжка.
— Красненько дякую.
— Я розпізнала тебе по тому, як ти говориш.
— І хто ж я?
— Типовий любитель позбавляти дівчат невинности.
— Не будь смішна.
Запала тиша.
— Вчора я нахлисталася, — обізвалась Алісон. — Дуже вже втомлена була. — Обвівши мене довгим поглядом, вона похитала головою й заплющила очі. — Вибачай. Ти милий. Дуже милий у ліжку. А тепер що буде?
— Я не звик думати про наслідки.
— А я звикла.
— Це ж не злочин. Просто ти довела сама собі, що не варто виходити заміж за цього пілота.
— Мені двадцять три роки. А тобі?
— Двадцять п’ять.
— Ти ще не усвідомив, що твоє «я» — це твоє оточення? Ще не втямив, що так було, є й завжди буде? Я це вже втямила — про себе саму. До гробу залишуся дурнуватою австралійською хвойдою.
— Перестань.
— Зараз скажу тобі, що тепер робить Піт. А пише він мені ось що: «Минулої п’ятниці я підчепив одну мавпу й побавився з нею у вузамару