Золота медаль - Олександр Васильович Донченко
Ніна уважно слухала, її рожеве личко ставало все серйознішим.
— Що ж ти вирішила? — спитала вона.
— Бути в перших рядах відмінників,— блиснула очима Марійка.— Як це тобі подобається? З сьогоднішнього дня виховувати в собі силу волі, це — раз, покласти край нехлюйству в своїй роботі, вишкребти з своєї істоти до останку лінощі, це — два.
— Я думаю, що найважче буде загартувати силу волі,— серйозно промовила Ніна. — Це треба боротися самій з собою. Знаєш, тато мені розповідав що коли він був ще підлітком, він вирішив раз назавжди стати інженером-конструктором, будувати літаки. І він увесь час мав перед собою цю мету, боровся за неї.
Ніна підійшла до вікна й опустила штору. В кімнаті враз стало затишніше. Настільна лампа під синім шовковим абажуром, етажерка з книжками, м'яка тахта, присутність любимої подруги — все це настроювало на щиру розмову.
— Що ж, може й атестат з золотими літерами одержиш? — посміхнулась Ніна.— Га, Мавко? Ти хіба не знаєш, що атестат з золотими літерами дають тим, хто одержує золоту медаль? У кого срібна, тому дають атестат, надрукований срібними літерами. А всім іншим — звичайні атестати.
«Ну, мене ти все ж таки не наздоженеш! — раптом майнула в Ніни таємна думка.— І навряд, щоб тобі дали золоту медаль!» І вона мимоволі почервоніла від таких думок.
— Я про це не думала,— просто відповіла Марійка.— Не заради ж медалі ми вчимося! А дадуть — не відмовлюсь. Головне — мета.
— Мета! — сказала Ніна з особливою, глибокою ноткою в голосі, наче говорила про щось чудесне.— Мета в усіх нас одна... Ми будемо творити цінності для народу. Але професії в нас будуть різні. І тут можна помилитись, Марійко, в своїх здібностях. Ти знаєш, що я хочу стати письменницею. Та іноді в мене виникає дуже болюча, Маріє, тривожна думка: чи маю я літературний хист? Що коли я звичайна невдаха? Еге ж, невдаха, яка тільки уявила, що може писати?
Марійка глянула на подругу, і серце вколола раптом гостра жалість — таке розгублене і таке нещасне було обличчя в Ніни. Враз спалахнуло щире бажання допомогти їй розібратися в сумнівах.
— Ніночко, у тебе ж глибокий потяг до літератури! Це ж — справа твого серця, як ти сама колись говорила!
Подруги вмостилися з ногами на широкій тахті.
— Бачиш, Мавко,— сказала Ніна,— письменник не відразу стає письменником. Ось Чехов був лікарем, Горький усю Росію обійшов, перш ніж почав писати. Треба мати ще якусь професію, доки станеш справжнім письменником. Я піду в університет, буду педагогом. І якщо... якщо в мене немає письменницького хисту, назавжди залишусь тільки педагогом.
— Ти наче з сумом говориш про це, Ніно,— зауважила Марійка.— Бути педагогом — це ж так прекрасно!
Ніна замислилась.
— А от я...— мовила тихо,— відчуваю, що головне для мене — писати. А бути вчителькою... Розумієш, Марієчко, це мене не захоплює до кінця, до глибини серця. І я таки буду письменницею! Ні, ти послухай, як це звучить: письменниця Ніна Коробейник!
— Треба, щоб твори звучали,— зауважила Марійка.
— Звучатимуть,— уже з певністю сказала Ніна.— Зрозумій, що я просто не можу не писати.
Враз вона скрикнула:
— Ой, тато!
Роман Гарасимович стояв на порозі і беззвучно сміявся. Ніна зірвалася з місця й підскочила до батька:
— Тату, підслухувати? Це так роблять порядні люди? Га?
— Не підслухував, а просто слухав, чесно відчинивши двері. Хто ж тобі винен, що ти не помітила мене! Ач, як затишно влаштувались! Ану, пустіть і мене. Пустіть, пустіть. Може й я трохи вам стану в пригоді. То як же? Є в тебе хист чи нема?
— Ну, кажу ж, підслухував!
— А хіба у вас якісь секрети? Чую — розмова про вибір професії, про письменницький талант. Мовби ніяких секретів. Інакше б я скромно зачинив двері.
Роман Гарасимович, великий і трохи незграбний, сів між дочкою й Марійкою.
— Ну, Марійко, чи вийде з моєї дочки письменниця? Загадка, правда? А ти, Ніно, спробуй сама себе розгадати. Як у тебе, любов до слова — глибока? Знаєш, така, щоб усю душу в полон узяла! Ну, ну, зазирни в себе. Формула тут проста: любов і двожильна праця. Ось скажу про себе: я — досвідчений конструктор, але довелося вісімнадцять разів переробляти одну деталь для літака. З кожним разом деталь поліпшувалась, та все ж таки не задовольняла мене. І ось тільки сьогодні я, здається, знайшов те, чого не вистачало.
Роман Гарасимович міцно погладив долонею поголену голову і встав з тахти. Він був веселий, схвильований.
— До біса гарна річ праця! Чи ви розумієте, любі мої, яка це насолода? Ах, яка це насолода, милі мої дівчатка!
— А як же у вас було, Романе Гарасимовичу? — спитала Марійка.— Як ви стали конструктором?
— У мене з першого разу. Глянув — і полюбив. Навіки! Мені було п'ятнадцять років. Ще був живий мій батько. Між іншим — бухгалтер одного видавництва, і не ремісник, а талановитий бухгалтер, цифри в нього жили й промовляли. Так от, під Києвом мені випадково довелося побачити, як юні авіамоделісти запускали свої моделі. І захопився навіки. Організував у школі гурток авіамоделістів, і пішло, і пішло... Звісно, не тільки — троянди. Були тяжкі переживання, колючки, і просто — в серце, в серце! Хоч уже стукнуло, пам'ятаю, тридцять років, а плакав. Та що говорити! Це тоді, як на випробуванні нового зразка літака загинув пілот. Літак той був моєї конструкції. Працював над ним дні і ночі, з пристрастю, з ентузіазмом. А пройшла повз увагу якась дрібниця, і от — смерть льотчика! Виходить, що творчість — це не тільки серце, а й мозок, залізний, несхибний мозок!
З видимою радістю він поглядав на двері, за якими лежав на столі рисунок деталі.
Нарешті не витримав і пішов до кабінету. Але на порозі обернувся.
—
