За сестрою - Андрій Якович Чайковський
- Гаразд, хлопцi! Робота буде, лише конi трохи спочинуть… Як тебе звуть?
- Я Остап Трiска, ватажок…
Ось i добре, - каже Недоля.
- Пристаете, панове козаки, пiд мою руку? - гукнув Недоля.
- Нема що говорити, а треба пристати! - каже дiд Панас: - Хай буде один ватажок, бо де двi газдинi, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак…
- Хай буде й вiн, аби добрий! - гукали козаки.
Недолинi козаки пустили своїх коней у рiчку, а вiдтак поприпинали пастися.
Недоля, узявши Трiску й дiда Панаса пiд руку, пiшов з ними на могилу порадитись.
Тим часом козаки забавлялися з татарином. I мiж ними були такi, що знали по-татарськи.
Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки, дали чарку горiлки й пiднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, i жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело i вiн став розмовляти…
- Може тобi показати того хлопця, що ти за ним гнався?
- Ану, покажiт…
- Павлусю, ходи сюди!
Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тiлi… Не хотiв iти…
- Ну, ходи, не бiйся, вiн тобi нiчого не зробить тепер, - пiдбадьорювали його козаки.
Павлусь дивився заляканими очима на татарина.
Татарин махав до нього рукою й усмiхався.
- То бач, сину, воєнне дiло! До цього треба звикати, - пояснював один козак. - Зловиш ти його, ти йому пан, зловить вiн тебе, то в ясир пожене.
Павлусь справдi осмiлився. Вiн почав приглядатися до татарина зблизька. Це справдi такий, як тi крамарi татари, що в село заходили. А якi вони вчора були страшнi! Вiн гадав, що їм нiхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.
- Ти налякався вчора? - питає татарин.
Павлусевi переклали цi слова на українську мову.
- Ти мене, чорте, стрiлою у спину поцiлив, - каже Павлусь.
Татарин засмiявся…
- Ну, вибачай, це воєнне дiло, я не знав, що поцiлю на бiгу…
- А де твiй кiнь?
- Пасеться.
- А сiдло є?
- Егеж!
- Ти менi подаруй твоє сiдло, а я тобi моє дам. Замiняємося та побратимами будемо.
Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останнi слова, не розумiв, чого татаринновi треба. Вiн знав за козацьке побратимство, але хiба з татарином можна?
- Мiняйся, хлопче, це можна, - кажуть козаки. - Як треба, то й з чортом покумайся. Може вiн поможе тобi сестру вiднайти, - дораджував йому хтось.
Коли дiло йшло про сестру, то Павлусь не жалiв нiчого, себе самого вiддав би.
Згодився. Татарин подав руку i дуже радий був.
Павлусь уже йшов з сiдлом, тай стрiнув Непорадного й розповiв йому про замiну сiдла. Непорадний його задержав.
- Так ти, татарине, сiдло мiняєш з хлопцем?
- Вже й замiняв…
- Егеж? А ти маєш своє сiдло? Вибачай, це моя воєнна добича, i ти i твiй кiнь i твоє сiдло…
Татарин нахмурився i люто глянув на Непорадного…
- Ось що, небоже! Тобi не побратимства хочеться, а червiнцiв, що в сiдлi захованi, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?
Татарин мовчав.
- От хитрий поганець! - говорили козаки смiючись. - Якого побратима знайшов… Вiдтак з легким серцем продав би цього побратима на базарi…
Татариновi не вдалося.
За той час обидва ватажки порадились зробити так: Вони пiдiйдуть пiд татарський кiш. Татарин покаже дорогу. Передом пiдуть козаки з Трiскою i стануть зачiпати татар, щоб їх з коша заманити. Трiска iз своїми втiкатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привiтає їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх небагато й можна вдарити на кiш. Татарина поведе на арканi Непорадний.
Такий наказ виголосив Недоля перед козаками i звелiв сiдлати конi.
IV
Павлусевi забилося серце, як почув сотникiв наказ. Вiн сьогоднi побачить те, про що вiд дiдуся стiльки наслухався. Побачить, як козацтво зустрiнеться з татарами, тими страшними чортами, що цiєї ночi так лютували у Спасiвцi. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?
Павлусь дрижав усiм тiлом, хоч надворi була спека, i дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник iшли. До нього наблизився Петро.
- Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або дiда Панаса. Держи добре коня… Пожди, я тобi стремена до ноги приладжу.
Петро осiдлав татарського коня, на якiм Павлусь утiк, прикоротив стремена i, поцiлувавши брата, посадив на коня.
Петро був вiдважний козак i не жалiв себе…Тепер йому стало нiяково, як погадав, що його можуть вбити, а тодi Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцевi саме тепер треба опiки, а йому честь козацька не дозволяє лишитись позаду та й пильнувати брата.
Петро ще раз погладив хлопця й хотiв сiдлати свого коня.
Павлусь вийняв щось iз кишенi.
- Петре, братiку, на тобi…
- Що це?
- Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишенi та з цим i втiк; на тобi, Петре, це мама пекла! - Його лице скривилось i вiн став хлипати. Петровi теж сльози з очей капнули. Вiн узяв бублика й роздiлив надвоє.
- На, брате, разом ззiмо.
Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник Недоля i пiд'їхав ближче. Вiн вiдразу зрозумiв, у чому справа…
- Ти, Петре, лишишся при менi мiж посильними козаками, хлопець теж…
Петро аж зрадiв. Сталося, як хотiв. I нiхто йому докоряти не буде; бо це наказ старшини,
А поки що, Трiска iз своєю ватагою поїхав вперед. З ними їхав Непорадний i вiв татарина на мотузi iз зв'язаними позаду руками,
Татарин показував дорогу.
На самiм передi їхали два козаки без списiв. У вiддалi яких 50 крокiв їхав один козак, що мав ватажковi переказувати вiстi вiд передньої сторожi. Ще далi за цим лучником рушила цiла ватага.
Татарин показував головою напрям дороги. Переднi козаки оглядались вряди-годи позад себе, а тодi козаки показували їм знаками, куди йти.
Ватага Трiски вже далеко вiдiйшла, як Недоля рушив iз своїми. Недоля йшов слiдом за ними. Вiн їхав передом на своїм буланiм. Бiля нього їхав дiд Панас iз бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нiчого.
Був пiвдень. Сонце страшенно пекло. I конi й люди попрiли вiд спеки. Земля гудiла глухо вiд кiнського ступання. Конi обганялися довгими хвостами та й головами вiд мух, що роєм лiтали над ними.
Переднi козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й Самара
