Вічні вогні Алберти - Євдокія Кузьмівна Гуменна

— А як? Поставив одного стовпа з росохами та другого. На них поклав довгого тонкого стовпа, а на це клав землю і кіцки, воно розросталося. Як дощі падали, то на бурдеєві росла велика трава. Бурдей був без вікон, тільки одна дірка вгорі лишилася, щоб дим виходив, як розкладеться багаття. Спали ми на причах. Двоє «коней», гілля простелене, а зверху сіно.

— Жили ми в тій пущі без гроша, мало не показилися. Як і був який цент, то треба було на хліб.

Пішов я до Калґарів пішки (300 миль) на роботу, поробив два місяці, приніс вісім долярів. А ліс навколо стояв, як стіна. Треба було корчувати, щоб було на чому посіяти.

— Скільки ж ви викорчували першого поля?

— Першого року два чи три акри, бо щоліта треба було якогось доляра заробити. Ходив я й до Калґарів, і до майнів у Летбрідж… Засіяв я аж третього року. Сіяли ми спочатку на горбках, бо там було тепліше.

— Тоді вже в мене було дві корові. Одну я купив, а другу дав брат. Купив два мішки пшениці і одну свиню… Але нам тоді добре вже було! А Микола Цибуляк мав жорна, ми в нього жорнили. Хто мав жорна, то на того казали — господар. Спочатку ми зерна не мололи, бо не було на чому.

— А були в вас якісь кури?

— Сусідка подарувала жінці одну курочку… Помагали одне одному тоді, як могли. Насіння потроху кожне з собою привезло, то одні одним наділяли.

— Через чотири роки я вже поставив собі хату. Була вшита сіном, а двері були з одного суцільного дерева. Але вікон не було, тільки вгорі дірка, бо де ж було взяти того вікна? Зробити не було чим. Потім неньо купили десь вікно й ми вставили. — А стіни з чого були? — Стіни були з дерева, болотом обмазані… А потім уже й воли в мене завелися. Одного вола дав мені брат, а другого я купив. Купив старого воза, а упраж я сам зробив. За вісім років мав я вже коні, гарних четверо коней.

-— За що ж ви коні купили?

— А продав восени чотири штуки худоби, та й купив коні. Спочатку у всіх воли були, коней ні в кого не було.

— Був уже тоді й млин у нас, спочатку на Ендру, а потім на Брудергаймі. їхали до млина волами два тижні. Мололи ми лише ячмінь, бо пшениця тоді не достигала. Бараболя не цвіла. Така гарна пуститься рости — жарнув мороз і нема. Огірки тільки недавно почалися, а раніш замерзали. В липні вже замерзала земля, ліси забиті були травами й листям. Оце хочеш забити кілка, то не можна, бо земля мерзла була. А як випалили й зорали — земля перестала замерзати. А в ті часи лише на горбках не було морозів. Це вже тепер тепліше стало, води менше. А тоді вода скрізь була така, що я мусів мати із собою сокиру й рискаль, рубати рища, класти в яму і тоді йти. Сіно ми косили у воді. А як скосив — за тиждень вода щезла. Оце де ваше Смокі Лейк, то там жаби кракали, качки виводилися, скрізь стояла вода… А риби, дичини, зайців, диких курей скільки тоді було!

Марія Рацой має дуже гарну модерну хату в Смокі Лейк, крамницю сільськогосподарських машин, син щойно закінчив університет, дочка вчиться на курсах машинопису та стенографії — вона вже з іншого світу і їй не менше за мене цікаво впірнути в ту недавню бувальщину. А може й більше за мене, бо це ж таки її боковою лінією дід, а вона тих часів не пам’ятає, її тоді ще на світі не було. Відійде дід і лишиться тільки легенда про перші піонерські бідування, ніхто й не повірить, що таке тут могло бути.

— В чому ж ви ходили, в що вбиралися? — ще й про це питає вона.

— Носили, що з собою привезли. Босі ходили, не було чобіт. Зимою носили індіянські маґоси. Жінчині сорочки я недавно пороздавав жінкам, ще крайові. Були такі файні, всі вишивані. Жінка привезла з собою шістдесят сорочок.

— От, шкода, — аж скрикнула Марія Рацой, — чом же ви мені хоч одної не дали?

— А шкода… сорок сорочок пороздавав.

По скринях у модерних хатах лежать уже ці сорочки, плахти й килими старовинні, стали реліквіями. В кожній хаті є свій музей, у самої Марії Рацой є така скриня. Мондерський манастир о.о. Василіян уже й придбав до свого музею збірку таких старовинних речей, буковинських переважно. Поїхали отці по фармах і в таких дідів-бабів назбирали. Може для такої ж мети й пані Рацой збирає?

— А ще скажіть нам, діду, чи вмієте ви говорити по-англійському?

— З ким мав навчитися? З жінкою? І діти були невчені.

— Як же ви розважалися?

— Сходилися дуже. Оце посходимося в одну хату й кожне про свою біду розказує. Ніхто тоді ні з ким не сварився. Не було нічого й випити, навіть на Різдво. Так було чотири роки. Потім уже й церкву мали, а опісля й школу… Пішло інше життя…

Можна певно сказати, що кожна албертійська українська родина має подібні оповідання з більше й менше драматичними ситуаціями. «Тато раз несли десять миль двоє живих поросят на плечах, з Едванду до Смокі Лейку. А дороги тоді були кручені та корчуваті…» — пригадалися мені слова Стефанії Пауш. І я повертаюся з бурдею Кондри Дубця до килимів, портьєр, полірованих шаф Паушевої резиденції. Куди не кину оком — яке все вигідне тут, як допасоване, як вицяцьковане! Не диво! Все це зроблене руками пана Пауша, з якнайкращого матеріялу, з великим смаком. За останною модою кожна стіна тут в іншому кольорі, на муаровому візерунку тієї полірованої стіни з африканської груші в’ється повзучий плющ. Нижчу половину цієї стіни виповнюють книжки, все у твердій оправі, бо тут живе книголюб, який не визнає книжок неоправлених. Всі двері мають широкі лутки з тупими ріжками, як у старовинних замках. Стіни знадвору виблискують зернинами битого зеленого скла, вмішеного в ясно-сірий основний колір.

Обійшовши ще раз догідне та затишне мешкання, я сіла у фотель напроти муарів полірованої стіни й розгорнула книжку. Ануж, подивлюся, що це я придбала в книгарні Фербея. «Спогади» Василя Чумера. На обкладинці, бачу,