Марія - Улас Олексійович Самчук

Домаха обходить підводи молодих і обсипає їх зерном, намоченим у свяченій воді. Ворота відчинилися — вйо! Рвонули коні, Гната повезли попереду, за ним Марія. До шлюбу ще окремо їдуть.

Під вінцем Марія бліда, як панночка. Тільки опущені тремтячі вії та брови чорніють, та кучері, що вибиваються з-під вельона… Гнат сухий і суворий. Обоє тримають воскові свічки.

— І ти, невісто, нарицаєма Марія, будеш лі вірною мужу своєму Ігнатію? — питає священик.

Марія ледь помітно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося — так. Свічки горіли рівно, ні одна не згасла. Коли відходила молода, як годиться, зачіпала ногою рушничок, на якому стояла, і відволікла його до порога — щоб щастя не лишилося стояти.

А від шлюбу вже їхали разом на Гнатовій підводі. Кілька разів дорогою перепиняли їх снопом жита, хлібом та сіллю. Гнат брав на віз снопа і частував горілкою перепинщиків. Дома у Домахи зустріли молодих святими образами та хлібом. Благословляли, молоді цілували образи та руки батьків, входили до хати і одразу за стіл, бо від самого рання нічого не їли. Не годиться ж перед шлюбом їсти.

У великій світлиці довгі понакривані столи. Навколо понасідало гостей. Всі голодні. Подають страви. Спочатку тихо та урочисто, але з часом, коли вихилили по одній-другій чарчині, настрій швидко міняється. Загомоніли, заспівали. Музики в цей час надворі для парубків та дівчат грають. Там, чути, витанцьовують молоді гості, яким не годиться за столом між старими бути.

Марія сумна, їла мало, не пила зовсім. Гнат як міг припрошував, підкладав їй, що видавалося йому смачнішим, годував цукерками, як дитину. Але вона все-таки сумна. Думала весь час за Корнія. В душі чула неспокій. Здавалося, страшний вчинила гріх. Боялася кари за зламану присягу бути вірною до смерті. Але де ж він? Пішов і ніби у воду канув. Де він?

В очах картини і картини. Як побачила його того вечора, як обняв її, сміливо, певно обняв… Його блискучі сині очі, його кучері…

— Ах, Боже, Боже! — виривається тяжке зітхання.

— Що тобі, Маріє? Чого сумна? їж, любаї Візьми ось цей кусник… Ні, ось цей… Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив'яночка яка солодка, як мед, густа…

— Дякую, Гнате. Нічого… Ні, ні… Мені нічого. Мені добре. Не хочеться їсти, не голодна…

Ні, думає Марія. Він не такий вже дуже поганий. Він добрий і щирий. Неговіркий, але Боже… Не всі ж мають бути говіркими. Якось звикне, полюбиться, забудеться. Що ж, коли доля така. Видно, проти долі не підеш… Коли б він трохи певнішим був… Як той. Той сміливо йшов, а цей — скрадаючись. Той нічого не носив, не купував. Навіть хотіла, щоб щось купив. Ні. Брав її, як свою, і цілував, і сміявся. Цей же і цукорки, і хустку… Якось підкрадається, мовчить і вичікує… Але і цей сильний, Марія чує його силу. Сила його у витривалості, у терпінні.

Марія роздумує, а на хаті розлягаються пісні. Свахи, дружки, світилки гармидер підняли, що нічого, крім них, не чути. Розчервонілися, очі всіх горять. Рвуться з-за столу і швидко в танець.

Коли дійшло до перепою, Мартин підкреслено кинув на талір золотий п'ятикарбованець та заявив:

— Дарую тобі, Маріє, ці гроші на щастя, дві десятини на розжиття та корову на розплід!..

Піднесена і урочисто чиста Марія приймала свої дари, цілувала кожного в уста, а Мартина — схилилася і, як батька, поцілувала в руку. Гнат був заскочений.

Зовсім не сподівався, що, крім красуні жінки, буде мати ще й такий маєток.

— То, — говорив Мартин Михайлові, — у мене так… у мене роби, як у себе, але й дістанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нічого… За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй і доробляйся, щоб твої діти і внуки мали…

Уночі виряджали до молодого. Повантажували вози різним майном, свати шугали потай по Домашиному господарстві і що могли похопити, перли і пакували на підводи. Кури, гуси, якісь коноплі, стару ступу. Ну й реготу після було!

У молодих знов зустрічали повінчаних з образами та хлібом. Знов вели до хати, садовили за стіл, їли та пили. Після вели молоду до комори, вдягали «тура», уводили до хати, дурили молодого. Уводили замість Марії накриту рядном стару бабу. Приводили, ставили перед молодим і співали, чи вгадає, кого привели. Було гармидерне і приємно.

Марія намагалася бути веселішою, більше говорила, часто у різних справах зверталася до Одарки, як старшої. Виряджаючи, Домаха наказувала Марії:

«Слухай, дитино, її… Не забувай, що все-таки вона там старша. Вона тобі має замінити свекруху. Слухайся та будь привітливою…»

Марія намагалася слухати та бути привітливою. Одарці дещо не до вподоби, що Марія занехаяла старосвітські звичаї і не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такі вже настали часи. Що сторона, то й новина.

Гнат купив Домасі чоботи. Чоботи купувалися для матері молодої, але матері не було… Домаха тішилася подарунком, але до чобіт треба співати — як же вона буде співати своїм старим голосом.

— За мене, людоньки, проспіває Марія. Сядь-но, дитино! Ти ж вмієш, ні?

Марія сіла за стіл. Одягнута і зав'язана по-молодицьки. На голові попеляста шовкова хустка, перев'язана червоною стрічкою. На шиї багато справжніх дорогих коралів. Сама свіжа, пишна, натхненна. Очі невинно спущені додолу і закриті рівними гребінчиками вій.

Перед нею, на великому талірі, перев'язані стрічкою чоботи. Марія дивиться хвилину на них. Гості замовкають. Робиться зовсім тихо, і, піднявши високо повні груди, Марія сильним, дзвінким голосом починає:

Ото тії чоботи, що зять дав, А за тії чоботи дочку взяв… Чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту ви мені…

Марія співає, а голос її плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат дивиться на Марію, дивиться, мов на святу. Здається, що це янгол злетів з небес, сів у нього за столом і виспівує тужливу, але чарівну пісню. Підійти до неї, стати прилюдно на коліна і поклонитися до землі.

— От так дістав жіночку! — говорили сусіди. — Така кривинда, а таку підчепив кралю. Га!..

А гості ще довго бавилися, пили та їли. Вигравали музики. Парубки добивали свої гопаки. У просторих сінях таку завели гульню, що, здавалося, хата не видержить, що стіни