Шлях Срібного Яструба - Дмитро Білий
— Я бачила, що ти на межі, — продовжувала Орія, — і тому наважилася відвезти тебе в цей Священний Яр, де тече чарівне джерело, здатне вилікувати воїна від будь-якої отрути. Взагалі наше таємне товариство воїтельниць Матері-Лисиці забороняє приводити чужинців сюди, але зараз наші сестри відправилися разом з аланами й готами у великий похід на царство боспоритів, і тут ще декілька тижнів ніхто не з’явиться. А до того часу, я сподіваюсь, ти вже видужаєш…
— І що тоді? — байдуже запитав Атей.
Орія на деякий час замислилася.
— А тоді, коли ти видужаєш, — нарешті заговорила вона, роздмухуючи вогонь у майже згаслому вогнищі, — тоді ми зможемо продовжити двобій. Тільки ти будеш битися без свого химерного щита.
— А чому ти вважаєш дивним мій щит? — стрепенувся Атей, і погляд його сковзнув по тьмяній поверхні щита, який лежав поруч.
Орія теж подивилася на щит, і у очах її майнув якийсь дивний вираз.
— Знаєш, тоді, коли я побачила цей промінь, мені здалося, що він струменів саме з твого щита.
Декілька днів минуло з того часу, як Орія привезла Атея до Яру Матері-Лисиці. Час у цьому ярі йшов дуже повільно, але все ж ішов. Хлопець поступово відчував, як сили знову повертаються до нього. Тепле весняне повітря все більше й більше запановувало над степом. На деревах вже набрякли бруньки. Зима остаточно відступила. Іноді Орія від’їжджала на полювання, і Атей залишався на самоті.
Тоді він довго розглядав Щит Таргітая, намагаючись розв’язати його таємницю. На перший погляд, Щит Таргітая нагадував звичайні скіфські щити, які Атей чимало бачив на своєму віці. Хіба що зроблений він був з якогось дивного металу, схожого на бронзу, легкий, але надзвичайно міцний. Посередині щита блищав срібний умбон.[8] Атей не знайшов на поверхні щита жодної подряпини. Здавалося, від щита струменить якась сила, що відштовхувала від нього зброю. Одного разу, коли Орія була на полюванні, Атей причепив щит на дерево й метнув у нього декілька стріл. Всі стріли влучили прямо у срібний умбон, але жодна з них не змогла навіть його торкнутися, немовби відкинута незримою силою.
Але найбільш дивовижними були візерунки, вирізьблені вмілою рукою майстра. По кромці щита тягнулося складне плетиво, у якому можна було побачити вовків, птахів, коней, грифонів, скіфських воїнів, дерева, квіти й незрозумілі Атею знаки, що нагадували літери, якими писали грецькі купці. На срібному умбоні був зображений яструб з розпростертими крилами. Здавалося, яструб ось-ось злетить з щита й майне у синє небо. Від умбону півколом відходила одна доріжка до краю щита, складена із якихось незрозумілих Атею знаків. Хлопець відчував, що візерунок на щиті ще не доведений до завершення, але чого коваль Аріант залишив щит саме таким? Не встиг довершити свою роботу? Навмисне залишив її для якогось іншого майстра?
Атей розумів, що у Щиті Таргітая батько навмисно заховав якусь таємницю, але розв’язати її хлопець не міг. Атей відчував, що у його руках опинилася зовсім не проста річ, і саме на нього покладений обов’язок ретельно зберігати Щит Таргітая. Тому хлопець про всяк випадок видовбав під коріннями дерев невеличку схованку, вклав туди щит і старанно замаскував шматками дерну…
Що б із ним не сталося, але Щит Таргітая мав бути в безпечному місці.
Вечорами Атей і Орія сиділи біля вогнища й довго розмовляли. Про всяк випадок Атей розпалював вогнище, як це зазвичай робили скіфські воїни, коли хотіли залишатися непомітними для ворогів. Для цього він викопав яму для вогнища, а від неї видовбав під землею димохід на поверхню. Навіть у відкритому степу таке вогнище неможливо було помітити. Рана швидко загоювалася, і хлопець з кожним часом відновлював свої сили.
— Вода з цього джерела врятувала багато життів, — розповідала Орія, — це джерело і цей яр заповіла нашим предкам Мати-Лисиця.
— Але чому ти розповідаєш мені про це джерело? — запитав Атей.
— Якщо я переможу тебе у двобої, то ти вже нікому не зможеш про нього розказати, — якось невпевнено вимовила Орія.
— Ну, це якщо, — буркнув Атей, опустивши голову, йому згадався двобій з Орією на березі Борисфену. — Скажи, а де ти навчилася так вправно володіти кинджалом?
Орія посміхнулася:
— Мої предки теж колись були царськими скіфами. Але потім визнали владу сарматів. Це було дуже давно. У нас кожна дівчина вступає до якогось таємного військового товариства. Але наше товариство Матері-Лисиці наймогутніше. Хіба що тільки дівчата з клану Змії можуть рівнятися з нами. Але їх святилище знаходиться на одному з кам’яних островів Борисфену. Всі наші таємні посвяти та навчання військовому мистецтву, яке заповіла нам Мати-Лисиця, проходять у цьому яру. В День Посвяти ми довго співаємо пісні на честь Матері-Лисиці, приносимо їй жертви й закликаємо її дух. Тоді вона приходить під час видіння і каже кожній про зброю, якою кожна з нас буде володіти найкраще. Так, Томірида отримала довгий меч, Лаена — спис, а я — кинджал.
— І ти на власні очі бачила Матір-Лисицю? — запитав Атей.
— Про це не можна розповідати, бо тоді Мати-Лисиця може розлютитися, а від її помсти ніхто не зможе втекти. Розповідають, що колись, дуже давно, коли сармати тільки з’явилися на берегах Борисфену і ще підкорялися скіфам, один скіфський цар вирішив узяти собі в наложниці одну дуже гарну дівчину з сарматського племені саїв. Вона не хотіла йти за скіфського царя. Тим більше, що він був дуже старий і невдовзі мав померти. А за вашим звичаєм скіфських царів завжди ховали разом із жінками та наложницями. Тоді сарматська дівчина вирішила втекти. Довго вона уходила від гонитви, кінь її пав у степу, і вона ледь змогла добратися до цього яру. Наші боги вирішили врятувати її, і вона перетворилася на дух Матері-Лисиці. Воїни, що переслідували її, обшукали весь яр, але дівчину не знайшли. Тоді вони вирішили заночувати тут. До ранку ніхто з них не дожив. З того часу почався занепад скіфської влади у цих степах.
— А які жертви ви приносите Матері-Лисиці? — запитав Атей і озирнувся навколо. Йому стало трохи ніяково. Яр, який здавався йому досі таким привітним і затишним, тепер викликав у нього зовсім інші почуття. Хлопцю навіть здалося, що десь між деревами майнули якісь зловісні примари.
Але Орія не відповіла на запитання Атея, а в її очах блимнули недобрі вогники.
Глава 10. Жертовник Священного Яру
Минув ще один тиждень. Атей відчував, що він повністю відновив свої сили, а рана нагадувала про себе
