Ляля - Яцек Денель

й не гратиме. І Фекла й Анюта бігали за ним зі скрипкою, спершу з «Аматі», потім зі «Страдіварі», із каніфоллю, з альбомом родинних фотографій. «Матуся, матуся й бабуня, дивися, ангелятко моє, хлопчику золотенький, а татусь, ось тут, ну, не дусайся». А Міша постійно зривав контракти, не грав на концертах, якщо йому зал не сподобався, погода не така або просто був не в гуморі. Знаючи це, імпресаріо підписували з ним контракти з астрономічними відшкодуваннями, а він зривав і платив. Брати, котрі разом з ним успадкували мережу банків, щомісяця надсилали йому величезні гроші, аби він тільки тримався подалі від родинного бізнесу, тож гроші однаково пливли до нього рікою. Тітка розповідала, що в Брюсселі Міша якось кинув на землю недопалок. Підійшов поліцейський і виписав йому штраф. Міша заплатив, уклонився, а через сто метрів знову щось кинув. І знову заплатив штраф. Отаким він був: вродливим, багатим і неймовірно свавільним...

І з цього випливає мораль. Може, у бабусиних історіях це й не виняток, але й у жодному разі не правило, бо життя далеко не завжди породжує мораль, а всі бабусині оповіді взяті якраз із життя. До моралі бабуся готується майже непомітно, невтаємничений спостерігач і слухач цього аж ніяк не зауважать. Лише досвідчений знавець уловить в її тоні прихований поспіх, який у момент кульмінації змінюється відповідно дозованим сповільненням; розтягування голосних і несподіваність закінчення... справжній хист вісімдесятирічної жінки! («Що таке вісімдесят один рік для молодої жінки?» — повчально сказала би бабуся).

— ...і розумієш, тоді з’явилася ця американка, — займенник «ця» тут виконує очевидну роль: ідеться про «цю» конкретну, про цю видру, яка відбила Мішу в тітки Саші — їздила за ним від міста до міста, від столиці до столиці, від одного концертного залу до іншого, завжди сиділа на найкращих місцях, закутана в найдорожче, проте, аж ніяк не найвишуканіше манто, посилала до гардеробу кошики троянд і мліла від захоплення. Ну, і Міша подався за нею, залишив тітку без засобів до існування й поплив до Штатів. Проте американка, хоча вродливий скрипаль їй і подобався, не мала щонайменшого наміру терпіти його коники. Вона відіслала Феклу й Анюту, а під час першої ж істерики подзвонила покоївці й сказала: «Принесіть йому склянку холодної води, бо в нього спазми», — і вийшла.

— Знаю. А потім кинула його, і бідний Міша, — тепер уже справді бідний, бо вибухнула революція, банківську мережу націоналізували, а де Сікарів поставили «к стенке» — грав у ресторанчиках Нью-Йорка й Чикаго. Цікаво, чи він спершу продав свого «Страдіварі», і вже потому грав у ресторанчиках, чи, може, грав там на «Страдіварі»?

Але бабуся вже встигла розгорнути книжку, заснути в кріслі або перейти до іншої історії. Зрештою, відповіді на це запитання не знає навіть вона.

* * *

А тоді, слово за словом, народилася Ляля.

Та спершу трапилося ще багато чого. Декілька кузенів, які сиділи на різних європейських престолах, влаштували собі наймасштабніший родинний конфлікт, на який тільки були спроможні. Тобто, у принципі, спроможні вони не були, бо при цьому втратили не лише ряд земель, палаців, жінок і дітей, не кажучи вже про підданих та амуніцію, але й кілька тронів.

Прекрасна пані Бенецька, яка продовжувала залишатися Бенецькою, бо якось ніхто не встиг вчасно дати раду з усіма розлученнями й одруженнями, у паніці виїхала до маєтку своїх батьків десь у Привіслянському краї.

Тітка Саша червоніла, коли давнім знайомим її відрекомендовували як гувернантку дітей пана й пані М. чи Б., або фон К. у цісарському Відні, який поволі огортала золотаво-червона заграва.

Дідусь Брокль продовжував листування з усіма відомими спеціалістами-цукрівниками, керуючись не національними інтересами, а суто науковими. А що жив він у Російській імперії, де відповідним інстанціям завжди було чудово відомо, хто чим керується, то його швиденько заарештували, без зайвих церемоній визнали німецьким шпигуном і засудили до розстрілу. І тоді бабуся Ванда, яка із Дрездена запам’ятала хіба що крамниці з тканинами, а з Парижа — капелюшки, укотре продемонструвала неймовірну загартованість духу.

Але тут на сцену доведеться вивести пані Владзю. На жаль.

— У пані Владзі не голова, а довідкове бюро, — розказує бабуся, — бо вона народилася під Кельце. Мої рідні місця. Там усі селяни були такі розумні. Звісно, ніде не вчилися, біда з нуждою аж пищала, зате тямущі страшенно, бо недалечко була царська тюрма Святого Хреста...

— Про цю в’язницю й про те, як вона впливала на кмітливість селян, я розповім іншим разом, а поки повернімося до мальовничої постаті пані Владзі. У ті золоті часи, коли алкоголю до першої пополудні не продавали, пані Владзя володіла справжньою могутністю й була відомою самогонницею з доходами Форда або Рокфеллера (чи, зваживши на рід занять, краще сказати Аль Капоне), звичайно ж у скромних масштабах вулиці Альфа Лічманського й сусідніх кварталів. Із тих часів у неї залишився сожитель, пан Октавіан, один із клієнтів, який їй найдужче сподобався. Вміло розпоряджаючись своїми засобами, пані Владзя тримала його на короткій шворці. У неділі й свята вона виділяла йому відповідну кількість грамів, не дозволяла волочитися із дружками й повсякчас нехтувала його освідченнями, знаючи, що в ролі законної дружини матиме на Октавіана значно менший вплив, аніж зараз.

Відколи цілодобові крамниці підкосили галузь професійного самогоноваріння, пані Владзя полишила свій бізнес, щоправда, тримаючи в буфеті, за звичкою та із сентиментальних міркувань, кілька пляшок на чорну годину, проте це вже сприймається нею як пенсіонерське хобі й принаду на Октавіана, а не справжній ґешефт. Зате вона віддалася іншій пристрасті, а що була пані Владзя перфекціоністкою, то в тих самих скромних масштабах виконувала тепер роль медіа-магната Вільяма-Рендольфа Херста, вигадуючи й поширюючи плітки про всіх і все в радіусі кілометра. Сідає разом з нами до нашого сніданку й спішить поділитися новиною.

— Пані Карпінська, посивіти із цим усім можна, їй-бо! В Октавіана знову нога розболілася, поклали до лікарні, заразився жовтяницею, бо тепер як підеш до лікарні, то люди кажуть, що відразу заразишся, ну, і я там...

— Посивіти? — безапеляційно перебиває її бабуся, ледь розтягуючи слова. — Посивіти? А й справді, можна посивіти.

— Ну, ну, — боязко мовить пані Владзя, — я й кажу...

Але ж усіх нас, і мене, який це пише, і Вас, котрі це читають, смішить така невдала спроба втрутитися в бабусину розповідь. Ба більше, нам відомо, що ми залишили Леонарда Брокля, професора хімії, у