Щоденник Мавки - Дарунок Корній

добре в моїй квартирі, на моїй бухгалтерській роботі. Дістало, чуєш? Я звичайна жінка. Мені подобається варити юшку, пекти піцу, прибирати в хаті, робити з малим уроки, прасувати, пліткувати з подругами. І відпочинок я люблю не в наметі, а в п’ятизірковому готелі на березі Середземного моря із сателітаркою та телевізором на пульті. Нафіга мені твоя Дземброня здалася? Що я там забула? І срати я хотіла на епоху Відродження разом з готикою. Дістало! Остання крапля, милий. Давай не починати колотнечі. Я не можу більше. Мене верне від твоїх постійних мандрівок. Ми вже не раз про це говорили. Ти обіцяв змінитися. Короче, до дупи все.

Олексій узяв дружину за руку, підняв до губ, поцілував. Жінка не пручалася, лишень дивилася сумно.

– Але я не можу без неба та сонця, Іринко. Я, як букет у вазі, сохну і вмираю в чотирьох стінах.

– От, бачиш. Ти не змінишся під мене, а я не зможу полюбити все, що любиш ти. Думала спочатку – перетерпиться, та… А сенс? Ти не для мене, і я не для тебе. Ми різні.

– А син, Іро? Хіба йому легко буде без батька? – хапався, мов утопленик, за пір’їнку.

– А що син? – Ірина говорила втомлено, але було зрозуміло, що вона давно готувалася до цієї розмови. – Син, Льошо, нікуди не дівається. Ви бачитиметеся. Що дитині в сім років потрібно для щастя? Достаток, любляча родина. І тато, й мама, й дідусі з бабусями в нього є. А те, що вони не живуть під одним дахом, – то умовності. Ми – люди сучасні. Зрештою, у більшості українських сімей сьогодні така ситуація. От, скажи, для чого створювати видимість люблячої родини, якщо то брехня? Можна, звичайно, потерпіти ще рік-два, а далі? А далі ти мене почнеш тихо ненавидіти, як я зараз тебе. Ага, і буде в нас взаємна ненависть… Що може бути гірше для дитини, рости в сім’ї, де всі тихо одне одного ненавидять. Я ж тобі пропоную найкращий вихід із ситуації, бо на відстані ми навіть зможемо залишатися друзями… От побачиш-побачиш, так воно й буде. Через п’ять років ми ще потішатимемося, згадуючи наше розлучення.

Олексій струшував слова Ірини з себе, мов порох. Що вона таке говорить?

– Це не правда, люба! Я не ненавиджу тебе, Іро. Я тебе поважаю. Ти мама мого сина. Гарна господиня, любляча, ніжна дружина, прекрасна донька своєї матері.

Чоловік гладив Іру по руці, говорив ніжно, тихо, без нотки фальшу в голосі. Та чомусь це жінку лишень розізлило. Вона вирвала свою руку з його долонь:

– Льошко, перестань блазнювати. Крапка. Кінець усьому. Розумієш – це кінець… Ти ж не ідіот? Чи ідіот?! Яка в сраці «дружина», «люба»? Ще скажи, що ти мене досі кохаєш! Тьху!

У коридорі загудів телефон. Іра схопилася за той дзвінок, наче за рятівне коло, яке її мало б витягнути з вирви, та прожогом вилетіла з кімнати, схопила слухавку:

– Алло, мам? Привіт! Ага, розмовляємо. – Іра щільно прикрила двері.

Олексій не прислухався. Наперед знав про що йтиметься. Звичне тещине: «А я тобі казала. Він – ледащо. Він тобі не пара! Він свої картини більше любить, аніж тебе та сина. Він своїх друзів більше любить, аніж вас. Він жаліє грошей на Єгипет і якогось дідька тягне вас із наметами в гори. Хай то й Альпи, але ж воно – гори. Он сина застудив…»

Спочатку дружина відбивалася від маминих нарікань, прикриваючись добрими намірами чоловіка дбати про всю родину, і про тещу теж. І це була чиста правда. Олексій заробляв достатньо грошей і навіть купив тещі в подарунок, на якусь там річницю, квартиру в Києві. Та скромно подякувала та перебралася з периферії, з райцентру Вінниччини, ближче до них. Та все ж своєї думки щодо безпутного зятя не змінила. От тоді Олексій уповні й осягнув істину, що весь фольклор про демонічне походження тещ – то не зовсім фольклор. Наївний! Думав, що вдячна теща до кінця своїх днів буде зятю руки цілувати чи принаймні мовчатиме, а тут… Таке почалося! Так, люди добрі! Є любов з першого погляду, а є ненависть з першого слова. Ото вона й була.

Олексій підійшов до коробки з книгами. Розмова дружини з тещею-мамою – то, як мінімум, на годину, а коли ще й з інструктажем, то й на довше. Зверху, на коробці, лежав старий фотоальбом. Розгорнув. Звідти дивилися давні студентські фотографії. Посміхнувся сам до себе. Іра – молода, красива, щаслива, вогник в очах. Де вона той вогник загубила? Винуватив у всьому себе – не зміг його зберегти. Після одруження його Іринка-Веселинка, як її часто називав за дзвінкий сміх, чомусь стала дратівливою, постійно невдоволеною, перетворилася на похмуру набундючену Іринку-Хмаринку. Годив, але… Чим більше старався – тим робилося гірше. Іра нещодавно зізналася, що вийшла за нього заміж лишень тому, що захопилася його картинами, а не ним. Вони вчилися разом в одній групі. Вона вступила в художній, бо рідний дядько, мамин брат, був директором того технікуму. Тож наче сам Бог велів там опинитися. До того ж незле малювала. Та для художника мало отого «незле», мусить бути бажання, кураж, дух творця в тому, що робиш. Ірина цього ніколи не мала. Тож усі домашки та завдання робив за неї Олексій, уже з першої сесії. І робив це з радістю. Вважався найталановитішим, найперспективнішим у технікумі. Навчання давалося йому легко, хоч вступив до технікуму після армії. І в Іринку закохався відразу – тільки-но побачив, і пропав… Вона була для нього всім – сонцем, небом… Хоч і дівчата за ним бігали, упадали, бо був і веселим, гуморним, бешкетливим, не нудійком. А йому була потрібна лишень Іра. Із задертим догори носиком, з вогниками-блискітками в оченятах. Із веселими світлими кучериками довкола личка. Білі кучерики над блакитним небом оченят. Не дівчина – мрія. Іринка-Веселинка.

Він дурів від кохання. А коли в тебе і душа художника, і талант художника, і серце маляра, і мрія маляра… Він малював її на стінах у гуртожитку, на лекціях у зошиті, і в думках, і в мріях, і в небі, і на землі, і в снах. Перше кохання часто нагадує одержимість. І щоб перебороти його, потрібні спеціальні ліки та спеціально навчені люди поруч або просто – час.

А тоді, тоді він жив лиш тою одержимістю. І були серенади під вікном, Іринині портрети, букети найрозкішніших червоних троянд, улюблених квітів коханої, палке серце в грудях, яке