Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

недоумкуватих, які заледве можуть підвестися, а про те, щоби завдати комусь удару кулаком, краще промовчу, теж лежать зв’язані, немовби циркові артисти, які забули вивільнитися з пут. Приходьте й погляньте самі, любі папараці. Понеділок, 21 січня

Сьогодні моїй дочці виповнилося би п’ятдесят шість. Я намагаюся уявити, якою вона була би сьогодні. Не вдається прозирнути далі отої чотирирічної, промоклої наскрізь дівчинки, обм’яклої на руках у сусіда. Наче зараз бачу, як вони наближаються — і тим кільком секундам нема ні початку, ні кінця.

Ні через п’ятнадцять, ні через двадцять років не минало й дня, щоби я не подумав про свою дівчинку.

Надвір ніхто не виходить — хуртовина!

Ще трохи мороку й пітьми: в Еферта — діабет.

Насправді, він у нього вже якийсь час. Еферт не дуже ретельно дотримується вказівок лікаря, тому його помічниця зважилася втрутитися.

— Без сумніву, пане Дейкере, якщо ви налягатимете на спиртне, а ще на споживання шкідливої їжі та паління, я не зможу вам суттєво допомогти.

— Любонько, так то ж єдине задоволення, що лишилося мені в житті.

— Я не ваша любонька.

— Як і не мій лікар, Пані Помічнице.

І все ж таки Еферт трохи занепокоївся. Він частенько навідувався у місцевий паб, де приятелював із власником-товстуном, який теж хворів на діабет. Чоловік випивав двадцять п’ять пінт за «звичайний» вечір.

А потім ще кілька порцій віскі вдома.

Однієї гарної днини в нього на нозі почорнів великий палець. Палець ампутували. А вслід за ним — інші пальці. Потім — ступню, а далі — ще й ногу по коліно. У лікарні відпилювали все, що почорніло. Він став там завсідником. То був дуже приязний чолов’яга, котрий просто не міг кинути пити чи палити. Через якийсь час він все одно чимчикував до бару на штучній нозі, але потім, пересівши в інвалідний візок, більше не міг дістатися пабу. За два місяці він помер.

Для Еферта нічний кошмаром була думка про те, що в нього почнуть чорніти кінцівки й він здасться на милість лікарів і медсестер.

Завтра я знову напишу про щось радісне.

Вівторок, 22 січня

І знову галас, тепер — щодо вартості паркування. Завжди норовистий пан Кейпер запропонував Спілці пожильців запровадити плату за паркування в приміщенні.

Майже ніхто з тутешніх не ходив з ціпком. Натомість пожильцям подобається штовхати якогось із тих роляторів з ручним гальмом та кошиком для покупок. А якщо ви втомитеся, то можете відпочити, посидівши на ньому. Дехто навіть у будівлі роз’їжджає на мобільних скутерах. Ті транспортні засоби займають зовсім небагато місця. Схоже, їх лише більшатиме. Це статусна річ.

Керівництво непокоїли затори, а тому нас просили якомога менше використовувати ролятори та скутери в приміщенні. Це жахливо засмутило кульгавих. Але коли Кейпер запропонував взяти приклад з Амстердам-Сіті й вирішити проблему з паркуванням, змусивши людей платити, розверзлося пекло. Гадаю, у Кейпера дах поїхав.

Цей будинок побудували наприкінці шістдесятих, коли в дітей почалося таке клопітке життя, що вони більше не могли жити зі старенькими батьками. Або ж просто не хотіли, щоби батьки жили з ними, що аж ніяк мене не дивує. Та навіть якщо й так, десь років сорок тому будинки для людей похилого віку почали виростати з-під землі, наче гриби. Та ще й такі гарні та просторі! Кімнати площею 24 квадратних метри з нішею для ванни та маленькою кухнею. Подружнім парам додавали ще 8 квадратних метрів для спальні. Упродовж останніх двадцяти років проводили якісь дурнуваті реконструкції, але простору все одно замало. Ніхто не розраховував на армаду колісної машинерії. Місця в ліфті вистачало лише для двох скутерів або чотирьох ходунків. А потім потрібно було добрих хвилин п’ятнадцять маневрувань, аби запхатися чи випхатися. Поспішне таранення ніг. Стовбичення перед самими дверима, щоби пропустити того чи іншого. Стельваген вирішила для себе проблему — реквізувала один із ліфтів для персоналу. А це, звісно ж, тільки примножило чергу. Тепер, аби вчасно дістатися місця призначення, доводиться виходити ще раніше. Варто почати сповіщати про ситуацію на дорогах. Я звик спускатися сходами, але ще недовго зможу це робити, тож нині мене частенько можна побачити в черзі.

Якщо тут колись трапиться пожежа, всі пожильці згорять живцем. Лише персонал зможе вибратися вчасно.

Середа, 23 січня

Я поміж іншим поцікавився в лікаря, чи нема такої пігулки, яка вилікувала би всі недуги. Він вдав, що не второпав, про що це я. «Боюся, такої вселікувальної пігулки не існує». Я не зважився перепитувати.

Та схоже мій перелік скарг таки вразив його: нетримання сечі, біль у ногах, запаморочення, ґулі, екзема. Проте із цими болячками він майже нічим не міг зарадити. На короткий час біль втамовували то пігулки, то мазь. Він навіть виявив дещо нове — високий кров’яний тиск. Раніше такого не бувало. Тож тепер я маю пігулки ще й від тиску.

Спочила наша найстаріша мешканка — пані де Ганс. Така ж старезна, як і золота рибка, вона впродовж багатьох років мусила прив’язуватися до