Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

а другу виливають у вогонь, куди попадеться. Нащо вони це роблять, не знати, бо однаково з такого рятунку нема чого сподіватися пуття. Якась дівка, мов несамовита, качається недалечко звідси по траві, корчиться з перелогів, хапається руками за ноги та за живіт і одчайно скавчить, неначе собака, ошпарена окропом. Іноді з її звірячого вереску можна розчути глухий крик: «Спалили!.. Підпалили!.. Ой, рятуйте!..» Придивившись до дівки, Лаговський помічає, що очі в неї заплющені, а на губах піна. Коло клуні, де найбільш палає, стоїть стара жінка. Мовчки, без сліз, з невимовним, німим одчаєм вона втупила очі в огонь, де горить її всеньке багатство. Вона голосу не подає: тільки мовчки підводить угору свої руки, стуливши їх; потім — ані слова не вимовляючи — дуже-дуже поволі простягає руки до клуні, вже їх попереду розтуливши, неначе сліпець хоче когось схопити та обійняти; а далі, знов-таки дуже поволі й мовчки, схиляє руки вниз, наче не мучиться, а гімнастику робить. Тільки з обличчя можна вгадати, як сильно вона страждає.

Народу тут дуже обмаль. Того глухого, невиразного, але дуже голосного людського гомону, який звичайно бува на пожежах, тутечки немає. Рідко коли зарепетує хтось із тих людей, що силуються дещо врятувати, та й можна розібрати кожне слово. Голосно й гучно стугонить саме-но полум’я, та тріскотить солома, та якісь білі птахи пронизувато скиглять, крутячись понад пожежею, та посмалений віл жалісно реве, а більш усього ота несамовита дівка розтинає повітря своїми страшенно дикими викриками та цапиним верещанням.

Андрієві меркнуло в очах. Він боявся, щодалі-далі впаде. Щоб чим-небудь пособити, він, ще раз обвівши очима пожарище, прожогом кинувсь до запаленої хати, де найбільше поралося людей.

— Покрівлю!.. Покрівлю щоб розкидати! — гукали тут. — Стеля ще ціла… Як розкидати покрівлю, то всередині не займеться…

Андрій одним із перших поліз по драбині на обгорілий дах, безбоязко ступнув на горище і, схопивши якусь ломаку, заходився збивати сніпки, ушиті на даху. За ним полізло ще двоє людей і так само розкидали стріху. Андрій порався дуже енергійно, але зовсім несвідомо й машинально; він навіть забув, навіщо оті всі заходи та навіщо він стоїть на даху й оббиває солому. Руки самі собою працювали і одностайно молотили ломакою дах, очі заплющувалися…

Бух! Шурх! Попід Андрієм завалилася перетлілая стеля, і він гучно гепнувся всередину хати на долівку. Люди, що стояли на дворі, ойкнули. Парубок упав ребром на ріг стола, страшно забився, а ще зверху налетіла й навалилася на нього якась розжарена дошка. Вона роздряпала йому плече і густо спекла всю лівицю. На скількись секунд Андрій поколів, задубів і не рухався.

Та через сильний біль він швидко прочнувся, визволився з-попід дошки і вибіг сінешніми дверима на подвір’я. Тут йому дали відро з водою, він обмив обличчя й руки од сажі й крові та й обдививсь. Показалося, що серйозних ран нема ніяких. Тільки ж як стій його напала така страшенна втома та ослаба, що він не міг уже більше пособляти. Ледве-ледве він добрів назад додому і зараз заснув. Якбищо він мав час роздивитися по кімнаті, то був би побачив на столі китицю польових квіток. Це їх принесла Текля з поля й поставила в глечикові коло паничевої постелі.

Мати дуже турбувалася: що таке діється з її сином? Другого дня вранці вона була дуже привітна проти нього, чимсь намастила йому попечену руку, де й погризений палець дуже розразився, і заглядала в вічі так, як пес хазяїнові.

А син думу думав. Він усе згадував про вчорашню пожежу та про спалених. Бажалося чимсь допомогти їм.

— Мамо, — забалакав він, — знаєте, що я вам скажу?

У вас, певне, єсть які-небудь зайві грошенята. Чи не позичили б ви їх отим, що погоріли вчора?

— Щоправда, трохи грошей я призбирала-таки: карбованців із сто буде. Тільки ж вони не в мене, я вже їх порозпозичала на проценти…

— На проценти?! Гм… Кому ж?

— Ганні… Отій, що була колись у тебе за няньку… Та ти її пам’ятаєш: вона в нас п’ять год жила… Ти ж іще дуже любив її.

— Пам’ятаю її добре. І за великі проценти?

— Два карбованці на місяць.

Андрій аж вжахнувся,

— Як же ви не боїтеся цього робити?! — обурившись, спитав він і заразом почував, що якісь дуже відомі йому кліщі цупко здавили його серце. «Моя мати — лихварка! — гірко подумав він. — Та ще лупить шкуру з тієї самої няньки, що колись мене випестила!»

А Лаговська навіть не зрозуміла, чого саме син жахається.

— Чого ж би я мала боятися? — недомисляючись, одмовила вона. — Ті гроші не пропадуть! Адже Ганна дала заставу, — так утишала вона Андрія.

— Заставу? — і Андрій широко розкрив очі.

— Авжеж, заставу. Дукачі свої. Та от я зараз принесу.

Вона швидко побігла до шафи й витягла разок намиста: цісарських золотих червінців.

— Як на Різдво та на Великдень, то я їх оддаю Ганні на скількись днів. Бо, каже, соромно буде перед людьми, як не буде на шиї червінців: треба, щоб люди не знали, що червінці в заставі…

— Мамо, мамо! — докірливо й гірко сказав Андрій. — Як вам не сором був піти на таке діло! Двадцять чотири проценти на рік! Що за кровопивство!!

Стара Лаговська знов не зрозуміла сина. Звісно, їй було прикро, що він чогось на неї сердиться, тільки ж вона ніяк у світі не могла докладно второпати, чого саме він сердиться.

— Та я ж її не силувала позичати в мене гроші. Вона сама прийшла, і дуже прохала, і руку цілувала… Бо жидові вона не два, а чотири карбованці на місяць була б платила.

— І давно вона вам винна?

— Три годи… Передше вона позичала була тільки п’ятдесят карбованців, а потім, як я ще призбирала грошей, то позичила й другі п’ятдесят карбованців. Проценти вона платить точно, двічі на рік. Пам’ятаєш, я колись була послала тобі дванадцять карбованця? Так то вона їх принесла.

— Погано, мамо! Погано! — скількись разів проказав Андрій; а його вже душила астма. Більше нічого не говорячи, він подався до своєї світлички. А мати, вже як зосталася сама, то тільки плечима здвигала та нічого не розуміла.

— Я зовсім слабий, — сказав собі Андрій, як побачив, що на самоті йому зараз потекли сльози. — Що за противні сльози! Чи се нормальна річ — так часто плакати?! А втім: що мені до того! Плачеться — так і плакатиму!

І він дав волю сльозам; він не то не спиняв їх, ба навіть