Фальшивомонетники - Андре Жід

Журнал? — Беркай цим займається.

Речі, які він залишив у Пасавана? — Це був найделікатніший момент. Я мусив признатися, що Жоржеві не вдалося забрати їх. Але завтра я поїду по них сам. Олів’є боявся, як мені здалося, щоб Пасаван не затримав їх у себе як заклад. Але я дав собі слово, що до цього не допущу.

Учора я затримався в студії, після того як написав ці сторінки, коли почув, що Олів’є мене кличе.

— Я й сам би прийшов, якби не був надто слабкий, — сказав мені він. — Я хотів підвестися з ліжка. Та коли став на ноги, голова мені пішла обертом і я побоявся, що можу впасти. Ні, ні, я не почуваю себе погано. Навпаки... Але мені треба з тобою поговорити. Ти маєш пообіцяти мені одну річ. Ніколи не намагайся з’ясувати, чому я намагався позавчора накласти на себе руки. Я думаю, що й сам я вже цього не знаю. Я хотів би це пояснити. Але не можу... Але ти не думай, що це сталося внаслідок якихось таємничих подій, що відбулися в моєму житті, чогось такого, про що ти не знаєш. — Потім уже тихшим голосом додав: — Не думай також, що я це зробив від сорому...

Хоч ми сиділи в цілковитій темряві, він сховав обличчя в мене на плечі.

— Якщо я чогось і соромлюся, то це вчорашнього банкету; мого сп’яніння, мого гніву, моїх сліз; і цих літніх місяців... і того, що не захотів тебе почекати.

Потім він заявив, що ні до чого з усього цього він уже не повернеться. Що саме це він хотів убити, убив, навіки стер зі свого життя.

Навіть у його збудженні я відчував слабкість і став заколисувати його як дитину. Йому потрібен був відпочинок. Його мовчанка дала мені підстави припустити, що він уже спить, але я почув, як він шепоче:

— Поруч із тобою я почуваюся надто щасливим, щоб спати.

Він дозволив мені покинути себе лише вранці.

XI

Бернар у цей день прийшов рано-вранці. Олів’є ще спав. Бернар, як і в попередні дні, примостився біля узголів’я друга з книжкою, що дозволило Едуарові урвати своє чергування й піти до графа де Пасавана, як він пообіцяв зробити. О цій ранній годині його напевне можна було застати вдома.

Сонце яскраво сяяло в небі. Свіжий вітер обтрушував останнє листя з дерев. Усе здавалося прозорим, блакитним. Едуар не виходив із дому вже три дні. Бурхлива радість переповнювала йому серце; він мав таке відчуття, ніби все його єство, наче легкий і порожній човен гойдається на хвилях неозорого моря, в божественному океані доброти. Любов і чудова погода розпросторюють наші контури до безмежности.

Едуар знав, що йому потрібне авто, щоб забрати речі Олів’є. Але він не поспішав його брати, йому приємно було пройтися пішки. Радісний настрій, який наближав його до злиття з природою, не дуже схиляв його до конфронтації з Пасаваном. Він переконував себе, що повинен ненавидіти його; він подумки перебирав усі ті прикрості, яких від нього зазнав, проте більше не відчував їхньої гостроти. Він витіснив цього суперника, якого ще вчора терпіти не міг, витіснив повністю, а тому вже не міг ненавидіти його. Принаймні такого чудового ранку. Але йому не хотілося показувати, що в його душі відбувся такий переворот, і в такий спосіб виказати своє щастя, тож він подумав, чи не ліпше йому ухилитися від цієї розмови, ніж прийти на неї обеззброєним. І справді, якого біса з Пасаваном має зустрічатися саме він, Едуар? Він з’явиться на вулицю Вавилон і вимагатиме віддати йому речі Олів’є, але за яким правом? Даремно я взявся виконувати цю місію, твердив собі Едуар, простуючи пішки до графа Пасавана, адже в такий спосіб я дам зрозуміти, що Олів’є оселився в мене, а якраз це мені й хотілося б приховати... Та відступати вже пізно: він дав обіцянку Олів’є. Але при цьому важливо показати себе перед Пасаваном холодним і твердим. З’явилося таксі, й Едуар покликав його.

Едуар був не дуже добре знайомий із Пасаваном. Він не знав про одну рису його характеру. Пасаван, якого ніколи не можна було захопити зненацька, терпіти не міг, коли його обводили кругом пальця. Він ніколи не визнавав своєї поразки, а тому завжди вдавав, що прагнув саме до такої долі і хоч би що з ним відбувалося, прикидався, що саме цього він і хотів. Як тільки він зрозумів, що Олів’є вирвався з-під його впливу, він думав лише про те, як би приховати свою лють. Він не тільки не став переслідувати його, ризикуючи виставити себе на посміх, він приглушив у собі всі почуття й доклав усіх зусиль, щоб тільки зневажливо знизати плечима. Його емоції ніколи не були такими бурхливими, щоб він не міг тримати їх під своїм контролем. Деякі люди вихваляються такою своєю спроможністю, не погоджуючись визнати, що вони часто завдячують це вміння приборкувати себе не так силі свого характеру, як певній убогості темпераменту. Я утримуюся від узагальнень; погодьмося на тому, що все, мною сказане, стосується лише Пасавана. Тобто цьому останньому було неважко переконати себе, що Олів’є йому вже набрид; що за ці два літні місяці він цілком вичерпав новизну пригоди, яка надалі може ускладнити йому життя; що, зрештою, він надто переоцінив красу цього хлопця, його граційність та ресурси його розуму; що, нарешті, настав час відкрити очі на ті невигоди, до яких може спричинитися його рішення доручити керівництво журналом такому молодому і такому недосвідченому головному редактору. Якщо все добре обміркувати, то Струвілов набагато успішніше впорається з цим завданням. Тобто з роллю головного редактора журналу, само собою зрозуміло. Він написав йому й попросив прийти до нього з візитом сьогодні вранці.

Тут варто додати, що Пасаван помилково визначив причину дезертирства Олів’є. Він думав, що розбудив у ньому ревнощі, надто енергійно заходившись спокушати Сару; йому сподобалося це припущення, що лестило його природженій гордині; його роздратування знайшло в ньому розраду й трохи притихло.

Отже, він чекав Струвілова; а що він розпорядився, щоб його пропустили відразу, як він прийде, то Едуар використав це розпорядження собі на вигоду і з’явився до Пасавана без попереднього оголошення про його прихід.

Пасаван нічим не виказав свого подиву. На щастя для нього, роль, яку він собі обрав, цілком відповідала його вдачі й не могла порушити звичного стану його