Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

рульовий. Це просто підштовхнуло Мока сильніше ганяти їх. «Це був важкий рік. Я не подобався їм узагалі, — казав він пізніше. — Я вимагав, щоб вони веслували краще і заробив собі багато ворогів». Мок ганяв тих хлопців, як Саймон Легрі із «Хатини дядька Тома» батогом. Мав глибокий баритон, досить несподіваний для такого невеликого чоловіка, і використовував його для хорошого ефекту, волаючи команди з абсолютною владністю. Але він був також досить обережним, щоб знати, коли пом’якшити ставлення до екіпажа, коли підлестити їм, коли умовляти їх, а коли й пожартувати з ними. Поволі хлопець завоював серця своїх нових товаришів по команді.

Суть полягала в тому, що Боббі Мок був розумним і знав, як використовувати свій розум. У дійсності, до кінця сезону 1936 року він отримав свій власний ключ «Фі Бета Каппа» і міг крутити його на пальці, точнісінько, як Ел Ульбріксон.

Наприкінці лютого, перебираючи кандидатури хлопців, Ульбріксон почав надавати більшого значення тому, які човни він називав номер 1, номер 2 і номер 3. Джо змістився з номера 1 у 2-й човен. 20 лютого, веслуючи надсадно в сильний снігопад і на стійкому східному вітрі, номер 2 і номер 1 прийшли до фінішу майже нарівні. Надії Джо ожили. Але тиждень по тому Ульбріксон перемістив його ще нижче — у 3-й човен.

Погода продовжувала лютувати. Здебільшого хлопці веслували, незважаючи на її примхи. Мороз, дощ, мокрий сніг, крижану крупу і снігопади вони просто ігнорували. Але бували дні, коли вітер рвав поверхню озера Вашингтон так сильно, що ніхто не зміг би веслувати на ньому, не наражаючись на затоплення. Не дивлячись на погоду, результати випробувань на час, які показували кращі човни, були все ще хороші, але вони не покращувались так швидко, як Ульбріксон сподівався на цьому етапі сезону. Він ще не знайшов човна, який би легко перемагав інші. І через усі ці тренування в холодну погоду упереміж із днями, коли хлопці не могли веслувати взагалі, їх бойовий дух почав підупадати. «Занадто багато скигліїв», — надряпав Ульбріксон у журналі 29 лютого.

Одного особливо бурхливого дня на початку березня, коли хлопці похмуро тинялись по човновій станції, Джордж Покок постукав Джо по плечу та попросив його піднятись на горище. Він мав кілька думок, якими хотів би поділитися з хлопцем. У майстерні Покок схилився над одним боком нового човна і почав лакувати перевернутий корпус. Джо витягнув козли з іншого боку корпусу й сів на них, обличчям до чоловіка.

Покок почав із того, що спостерігав за веслуванням Джо вже деякий час, і що хлопець був прекрасним гребцем. Він помітив кілька технічних недоліків — що Джо згинає руки в ліктях трохи зарано на гребку і не захоплює воду так чисто, як міг би, якщо б його руки рухались із тією ж швидкістю, що й вода під човном. Але це було не те, про що він хотів поговорити.

Він сказав Джо, що були моменти, коли він, здавалося, думав, що був єдиним хлопцем у човні, так наче тільки від нього самого залежало довести човен до фінішної лінії. Коли людина веслує таким чином, сказав Покок, вона вимушена атакувати воду, замість того щоб співпрацювати з нею, і що гірше, вона обмежує можливості команди допомогти їй гребти.

Він порадив, щоб Джо думав про хороші перегони як про симфонію, а про себе як про лише одного музиканта в оркестрі. Якщо одна людина в оркестрі грає фальшиво або в іншому темпі, уся п’єса, природно, буде зруйнована. Точно так само це відбувається у веслуванні. Більшу вагу має не те, як потужно людина веслує, а наскільки добре все, що вона робить у човні, гармонізує з тим, що роблять інші її товариші по команді. І весляр не зможе гармонізувати свої дії з членами екіпажа, якщо він не відкриє своє серце до них. Він має піклуватися про свою команду. Не просто веслуванню, а саме своїм товаришам по команді він має присвятити себе, навіть якщо це означає вразити свої власні почуття.

Покок спинився і поглянув на Джо: «Якщо тобі не подобається якийсь хлопець у човні, Джо, ти маєш навчитися вподобати його. Для тебе мусить важити, чи він виграє перегони, а не лише те, чи ти це зробиш».

Він сказав Джо бути обережним, щоб не прогавити свій шанс. Покок нагадав йому, що він уже навчився веслувати попри біль, попри виснаження, попри внутрішній голос, який казав йому, що це неможливо. Це означало, що він мав можливість робити речі, на які більшість людей ніколи не матимуть шансу. Покок підійшов до висновку із зауваженням, яке юнак ніколи не забуде: «Джо, коли ти дійсно почнеш довіряти тим іншим хлопцям, ти відчуєш, що всередині тебе запрацює сила, яка іде далеко за межі всього, що ти будь-коли собі уявляв. Іноді ти почуватимешся так, наче обігнув на веслах усю планету і веслуєш серед зірок».

Наступного дня була неділя, і як кожних вихідних протягом багатьох тижнів, Джо взяв Джойс і поїхав на ділянку на озері Вашингтон, де його батько будував свій новий будинок. Цокольна частина була майже завершена, а зведення другого поверху йшло повним ходом, тож Гаррі з дітьми переїхали до будинку. Це було більше схоже на печеру, ніж на домівку, з одними великими вхідними дверима в гаражному стилі і лише одним невеликим вікном із видом на озеро. Але Гаррі притягнув дров’яну піч, і принаймні всередині було тепло й сухо.

Джо з батьком провели ранок, переносячи пиломатеріали від дороги вниз на будівництво під проливним дощем, а потім піднімали їх до рівня, що мав стати основним поверхом будинку. Джойс розважала дітей усередині, граючи в карти і готуючи помадку та какао на дров’яній печі. Молода пара непокоїлася про всіх чотирьох дітей, адже ті все ще важко переживали втрату своєї матері. Поки Гаррі працював над будинком цілими днями, вони не