Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Майстра не стало.

*

По похороні батька і переносинах мами в гори, до тети Софії та Оксани, Юліян відвідав їх на кілька днів.

Виїжджаючи вже зовсім з гір, вертався з Оксаною, що проводила його на двірець, дорогою попри ліс. Ранок був чудовий: осінній, трохи холодний, як звичайно буває у горах. З деяких яруг між горами клубилися мряки та, пронизувані струями сонця, розпливалися у біленькі, дитячі хмарки, що, знявшись у синяву, линули кудись у безвісти. Галуззя старих смерек звисало попри білу тверду дорогу густими перлинами роси.

Тут виринала несподівано білява скала з густого замкненого лісу і схилялася аж над дорогою, там ліс відступав від дороги, щоб зробити місце камінним стінам, звідки спливав шумливо гірський потік. Недовгий час їхали самою серединою містечка і тоді Оксана показувала братові, де мешкали деякі їх знайомі. Юліянові впав в око один будинок, ніби сам відокремлений. Не відзначався красою, але розкішними тополями, що виростали, як сторожі, коло входової брами. Низький, із круглою верандою, як пташине гніздо, з вікнами, завеликими для його розмірів, і червоною покрівлею. З-поза дому клубилися старезні дерева-велетні, а невеличка площа, що оточувала будинок з трьох сторін, пишалася тепер цвітником і манила прохожих зміїними, білою рінню висипаними, доріжками.

— Чий це будинок? — спитав Юліян, звертаючи голову до гарної посілости.

— Директора Альбінського, гарний, правда?

— Альбінського? — спитав, здвигаючи плечима. — У доброму стані, але без стилю.

— Він його трохи відновив, більші вікна вставив, — пояснила сестра. — Давно, кажуть, мав будинок малі, низенькі вікна та ще й заґратовані, чим пригадував в’язницю. Але я люблю це мешкання. Воно пригадує мені якийсь замкнений світ, якусь таємничість, яка манить. Кажуть деякі, що він зробив це для своєї єдиної внучки, яка просила і докучала дідові так довго, доки він не змінив малі в’язничі вікна на великі «європейські».

Коли вони під’їжджали до гори, за якою лежав залізничний двірець, з гори саме проти них котилася звільна якась коляска із ситими кіньми. В ній сиділо двоє осіб — якийсь старший мужчина, елегантний пан, а до нього тісно притулена ніжна жіноча постать у важкій жалобі.

Коли обі коляски виминали одна одну, старий добродій глянув на брата і сестру. Побачивши сестру в жалобі, спішно, майже з переляком поздоровив її. Юліян, хоч не знаючи, хто він, відклонився.

— Директор Альбінський, — пояснила Оксана, — а та в жалобі, то була  в о н а…

— Хто? — спитав Юліян.

— Вона — Дора, його внучка. Ох, правда, ти не знаєш нічого, там у них страшне скоїлося… — І якби до себе додала: — Видко, її сюди забрали.

Юліян не питав. Він пригадував собі того «Цезаря Борджію», як його називали, що не вагався ограблювати своїх гостей у карти і визискував бідних людей. Рідний брат бабуні Орелецької. Тут виринула в уяві нараз ціла історія його батька, а вслід за тим Покутівка. Супокійне, гарне, широко розложене село із лісом, під яким виблискувався став, і «Ева», зойкнуло боляче його серце. «Дорога Ева», що вона там робить без нього?

Але ні слово не вихопилося з його уст.

На телеграфічних дротах гойдалися і цвірінькали ластівки і купали свої груди у мряці, перетканій сонячним сяйвом.

Коли приїхали на двірець, була крайня пора до від’їзду.

— Пиши, Оксано, — прощався Юліян, — скільки можеш про маму і про себе.

Один останній щирий стиск руки — і скочив у вагон. Оксана ще постояла хвилинку на пероні і вижидала, чи з вікна не вихилиться брат.

*

Юліян поїхав перед своїм від’їздом до Львова ще на два дні у Покутівку, щоб попрощатися тут із сестрою і шурином Зарком, а пізніше прилучитися до своєї нареченої та її колишньої виховниці др. Емі. Др. Емі мусіла на бажання батьків Еви перебувати з нею у Швейцарії перший семестр, доки Ева не обзнайомиться із середовищем.

Ева, від’їжджаючи, прощалася з батьком, заливаючися гіркими сльозами, все наново верталася до нього і обіймала його.

— Держіться, татунечку, — благала, цілуючи раз у раз його обгорілі руки, — і мене не забувайте, не згадуйте лихим словом, бо я це відчую.

Якби не Юліян і др. Емі, то прощання взагалі не скоро скінчилось би.

Бабуня вже на цілий тиждень перед розстанням із внучкою ходила з запухлими від плачу очима і мусіла дати Еві слово, що буде стримуватися від алкоголю, щоб не «збовваніти» до закінчення її медичних студій.

*

Два роки не заїжджав Юліян в гори до своєї мами та сестри і не обіцював скоро їх відвідати. Все були якісь важні причини, що тягли його як не до Покутівки до Ґанґів та до сестри Зоні, то знову до о. Захарія, куди заїжджав, як мав вільний час і дозвіл із семінарії.

Ева першого року не верталась із Швейцарії на вакації, а залишилась там, щоб заакліматизуватися, основно обзнайомитися з тамошніми обставинами та студентським життям. Ферії другого року поділила надвоє: першу частину перебула в Женеві[105] в якоїсь польської приятельки, другу — в Покутівці, щоб побачитися з родиною, з бабунею і своїм нареченим, який, правда, писав теплі і щирі листи, але між їх рядками пробивалась якась «мертвеччина» без ширшого овиду. Вона хотіла переконатися особисто, що з ним діялося, чи дотримує він іще кроку у своїх поглядах, європейській культурі.

Той час був для Юліяна найкращий, наче винагородою за все, чого мусів зрікатися. Вони ходили обоє, часто і з батьком далеко на проходи в поле, і Ева оповідала про свою науку, про славних великих людей, з котрими мала цікаві знайомства з ріжних частин світу.

— Юліяне, — сказала одного разу з розпаленими очима, — ти не маєш поняття, які ми тут убогі і темні в наших українських сторонах у порівнянні із західними селами.

— Знаю, Ево, — відповів. — І я бачив чужинний світ, побував теж, як знаєш, у Цюріху та Женеві. Почасти маєш слушність, але що нам робити? І ті багаті чужинці, що ти їх пізнала у Швейцарії, теж прилітають туди тільки по світло знання і вертаються до своїх рідних вуликів, усяких «Покутівок», щоб працювати на своїй землі для свого народу. Остаточно вся людська праця і наука прямують до того, щоб здобути засіб для заспокоєння фізичних і душевних потреб і поставити себе, можливо, на найвищий ступінь культури. Але ті людські сили, як сказав один мислитель, таки замкнені до певних меж. І якби не наші