Fata morgana (збірник) - Михайло Михайлович Коцюбинський
– Він-бо, той Роман, не такий вже й поганий, як я гадала… – казала наче до себе Наумиха, та Семен її не слухав; він міркував, що почати…
А на сході вже порожевіло. Подихнув пустотливий вітерець, той віщун світання, побудив пташки, дерева, збудив і нічну тишу від солодкої дрімоти та виповнив її передранішніми голосами.
Почули й коні Семенові, що має на світ благословитись, й заіржали, голодні, в повітці.
Семен стрепенувся: те іржання нагадало йому, що він збирався вчора в дорогу. «А я й забув! – осміхнувся прикро Семен. – Невже оце мені й не їхати?.. Як? Щоб я випустив з рук таку оказію?.. Ніколи! Поїду, сьогодні-таки поїду, та й годі!..»
Ця думка підбадьорила Семена, і він навіть заснув на хвилинку, примостившись на траві під деревом.
Вранці пішов Семен до Романа. Роман позичив грошей на хату, ще й обіцяв дати хуру до лісу під матеріал. Семен заспокоївся трохи. Він зважився конче їхати нині до Межибожа, щоб не опізнитися. Сказавши жінці й матері, що він поїде по лісах оглядати, де кращий матеріал, та забариться, мабуть, зо два дні, Семен подався в свою мандрівку з налагодженим заздалегідь «прошенієм».
* * *З заспокоєним серцем, повним надії на щасне скінчення справи своєї, повертав Семен з Межибожа додому. Правда, не все так склалося, як жадалося… З царської родини нікого не було в лагерях, і Семен подав своє прошеніє найстаршому генералові, що весь так і сяв від хрестів та золота… Генерал, спасибі йому, людяний такий, ні кришечки не сердитий, узяв прошеніє, віддав сховати… Уже ж він, певно, вірний царський слуга, уже б він не повинен змикитити…
Жваво, з юнацькою енергією, заходився Семен ставити хату. Він звіз матеріал, полагодив обсмалені стіни, звів дах. Баби мастили стіни, Семен пошив покрівлю – робота кипіла, горіла в руках. Не оглянулись, як стала хата ще вища та рівніша за стару. Обрятовані від огню сніпки вимолотили, зібрали трохи зерна, присмаленого, правда, але, змішавши з позиченим в гамазеї, можна було їсти. Просо стояло ще на полі, кукурудзу Наумиха теж не виломила ще – тож була надія на приварок. Е, якось воно буде… Зимою можна хурманкою заробити якого карбованця, баби візьмуть у пана на буряки на відробіток, теличку можна продати… Тра якось ворожити… Що ж, живий чоловік живе й гадає…
За клопотами, за працею Семен й забув про своє «прошеніє». Але так коло чесного хреста прибіг соцький кликати Семена до станового. У Семена так і тьохнуло серце.
«Це, мабуть, відповідь із столиці прийшла», – подумав він, поспішаючи до станового. Йому було і радісно, і боязко заразом, тривога здіймалась у серці, усякі здогадки снувались по голові. Семен мало не скрутився з нетерплячки, чекаючи, поки становий пообідає. Врешті його покликано в канцелярію. Становий стояв серед канцелярії з папером у руках.
– Ти подавав «прошеніє» на царське ймення? – поспитав він у Семена.
– Я.
Становий поклав папір на стіл і глянув на Семена.
– А тепер скажи мені, що ти маєш казати цареві?
– Сього я нікому не виявлю, ваше благородіє, опріч царя самого.
– І мені не скажеш?
– Ні!
– А як я тобі звелю?
– І тоді не скажу…
Становий здивованим поглядом змірив Семена від голови до п’ят, наче не сподівався такої упертості.
– Тут прийшла відповідь на твоє «прошеніє», – сказав він врешті, схилившись над столом і роздивляючись в паперах.
Семенові затамувало дух у грудях. В голові роєм заметушились різнородні думки, випереджаючи зміст відповіді, очі неспокійно стежили за рухом пальців станового, що шелестіли паперами… В шелестінні тому причувалося Семенові: приїзди, розкажи свою таємницю… Страх обгорнув Семена. Семен чув, що не витримає довго натуги, в якій були його нерви…
А становий, як на те, повагом перекидав листки паперу, нахилившись над столом, наче забув на Семена.
– Прийшла відповідь… – обізвався, врешті, становий. – Велено мені об’явити тобі, що «прошеніє» твоє «оставлено без послєдствія».
– Як се… «без послєдствія»? – не зрозумів Семен.
– А так… признали, значить, що воно не слушне, не варте уваги, і казали мені оповістити тебе про це…
– Так і стоїть у тому папері?
– Так і стоїть, – усміхнувся становий. – Ну, чого ще чекаєш? Дізнався та й йди собі з Богом! – додав він.
Але Семен не поворухнувся та лиш дивився на станового широко розплющеними очима, повними остраху, жалю, розпуки.
– Соцький! – гукнув становий, стривожений непевним Семеновим поглядом.
Вбіг соцький.
– Ти знаєш сього чоловіка?
– Знаю, ваше благородіє… Адже це Семен Ворон, з нашого-таки села…
– Як він там у вас?.. Чи в його всі вдома? – покрутив пальцем становий коло чола. – Зайця часом в голові немає?.. Га?
– Ні, ваше благородіє, не помічали… Людина спокійна…
– Ну, то йдіть собі з Богом…
– Ходім! – торкнув соцький Семена, відчиняючи двері.
Семен вийшов з канцелярії і нерівною ходою, з шапкою в руках, сливе непритомний, подався дорогою… Він йшов, не помічаючи, що йде не додому, а кудись навмання… В ушах його лунали слова: «без послєдствія»… «без послєдствія»… і мов довбешкою стукали по голові… Він чув, що його щось пече глибоко… там… під серцем… Семен зупинивсь.
– Та й тільки? – сказав він наголос. – Та й тільки з мого заходу?! – І сльози стали йому в очах. – А! Бий його лиха година! – скрикнув з розпукою Семен і вдарив шапкою об землю. Він сів долі і закрив обличчя руками. Ще ніколи не було йому так важко, так гірко, ще ніколи не щеміло так серце… Чого він чекав, чого сподівався? То був дим, імла, що розвіялись од подиху дійсності… і разом з тим, як та імла розсівалася, в голові йому немов світало, а на серце налягала вага безнадійності…
І ця безнадійність боліла Семена гірше, ніж найтрудніші рани в світі. Вже смерком опам’ятався Семен і, розбитий, зневірений, подався додому.
А дома чекало його нове лихо. Наумиха стріла його з оповісткою з суду, що приніс десятник. Роман позивав Семена за позичені гроші. Семен так і вдарився руками об поли.
– От тобі маєш! Що ж це за диво?..
Він побіг до брата.
«Розбійник!.. Людожер!.. Він хоче моєї загуби!.. – хвилювався дорогою Семен. – Піду і задушу його, як гадину!..»
Але душити було нікого. Семен не застав брата дома, він кудись поїхав у дорогу.
Не було його на другий й на третій день. Навіть на суд Роман не ставився, а післав замість себе лисого Мордка.
Гроші, звичайно, присуджено з Семена, а що Семен не мав чим заплатити, то продали три морги родючої землі, купленої від пана Янковського. Нехто ж, як брат рідний, й купив тую землю. «Дурний впустить, розумний підійме», – як каже Роман.
* * *І знов перед Семеном чорне, пооране поле з ярами та видолинками, ще чорнішими, ще сумнішими. І знов Семен – наймит, орючи панську ниву, погукує на
