Диво - Павло Архипович Загребельний

на терплячих віслюках. Що ж до купецьких обозів, то Какора тут майже не мав суперників, бо всі надавали перевагу морю, пливли до Солуня на лодьях, хіба що якийсь занадто хитрий купець пробирався до Адріанополя, аби першим потрапити на великий собор, який щороку відбувався в городі на день успення богородиці, або ж зустрічали короткі валки з товарами з Мосинополя… В самому Мосинополі були торги, пісні, музика, гріх би взяв на душу кожен; хто б там не затримався, але на Какору іноді находила бичача впертість; йому подобалося чинити всупереч здоровому глузду, і ось його валка знов тягнеться в гори, знов навколо розпечений камінь, і безжальне полинно-сиве небо, і перемелений тисячами коліс, перетоптаний тисячами ніг, перевіяний усіма вітрами ядучий білий пил, од якого нема порятунку ні вдень, ні вночі, а дорога ще пустельніша, бо саме вершина місяця зарева, коли все живе ховається в затінок і тільки ящірки переповзають через широкий крем’янистий шлях та високо вгорі плавають цятки байдужих гірських птахів.

Шаліли від спеки люди, ледве пересувалися коні, віслюки йшли, похнюпивши голови, натужно рипіли вози, мовби конаючи, неначе допитуючись у того товстого чолов’яги, що гуцикав на високому жеребці попереду: чого він хоче, якого виторгу, звідкіля слави?

А що Сивоока обходила тільки власна свобода, то він не став очікувати, чим закінчиться божевільний похід за купецьким щастям, вибрав найпустельніше місце і ще звечора, щоб за ніч устигти якомога далі відбігти від царградського шляху, подався правобіч у гори.

Хоч дерся без перепочинку цілу ніч вище й вище, на ранок вийшло, що висить мало не над самим шляхом, виразно бачив, як звивається серед білого пилу Какорин обоз, бачив двох зустрічних селян-ромеїв на віслюках, іще далі, наздоганяючи Какору, поспішав, поки же припекло дуже сонце, з боку Мосинополя невеликий кінний загін ромейської легкої кінноти, навколо себе Сивоок бачив тільки голий камінь, безнадійно сірий, вже по сході сонця розпечений до нестями, нікуди було сховатися, ні за що зачепитися не те що рукою – оком навіть! Йому стало страшно, був ніби розіп’ятий на сірій кам’яній стіні, виставлений і сонцю, і людям, що об’єдналися проти нього у ворожу спілку, щоб знесилити, вловити, знищити. Затаївся за виступом скелі, лякаючись, що з шляху його помітять і Какора пошле погоню або й сам подереться за втеклим, та все минулося, валка визміювалася далі й далі, гублячись за повільними закрутами дороги, дзвенюча тиша оточувала Сивоока щільніше й щільніше, він видобувся на рівніший виступ, окинув поглядом камінне царство, яке йому тепер належало (а може, він належав йому), і вперто побрався вище.

Навколо була воля. Може, вперше з часів спільних мандрів з маленьким Лучуком.

Його мандри тривали довго. Пробирався в гори тяжко й повільно, здалеку запримічав нечасті тут людські поселення, намагався триматися осторонь, харчувався випадково вловленим птахом або рибою, яку щедро дарували йому гірські річки, тільки, на жаль, річок траплялося занадто мало, і найбільше страждав Сивоок від спраги, бо іноді день і два не мав бодай ковтка води. Раз напали на нього грабіжники, навалилися, коли він спав коло струмка, стали душити, було їх троє чи четверо, вони заважали один одному, вадно, не мали заздалегідь домовленості, як діяти, і це врятувало Сивоока, він розметав нападників і, поки вони схаменулися й добули зброю, встиг утекти в темряву, а вже тікати він умів від бога і від диявола!

Йшов навмання, єдину журу мав: щоб потрапити до болгар, болгари-бо добрі люди, свої то браття, не видадуть його нікому, бо нікого не бояться. Обірвався й знесилився. Чи добрався до Болгарії, чи не добрався, знати не міг, бо зрештою попав у такі непролазні хащі, що вже не те що людини, а й звіра не запримічав.

Ліси ставали густіші й густіші, видно, десь недалеко мала бути велика річка, однак Сивоок ішов уже багато днів, а річки не було, іноді крізь камінь пробивався струмок, що відразу ж і губився в камені, пекельна задуха стояла в лісах; в безнадії Сивоок молив богів, щоб послали вони йому навіть ворога, бодай невеличку людську оселю; вже йому здавалося, що переміряє він отак ціле Болгарське царство з півдня аж до самого Дунаю, нікого не спіткавши, нікого не забачивши.

Вибрів на берег річки зовсім негадано, та ще й опинився відразу під крутою стіною, складеною з грубих кам’яних брил. І хоч як перед тим прагнув до людського осередку, мимоволі позадкував назад у гущавину, дав доброго гака, перш ніж наважився знов вийти до річки, щоб попити води й здалеку подивитися на несподіване в цім дикім краю укріплення.

І коли, впершись руками в круглі голиші, схилився над водою і ще не вмочив навіть губ, почув зовсім близько позаду неголосне:

– Чедо![12]

Він озирнувся, але нікого не побачив. Подумав, що негоже йому лякатися першого стрічного, знов нахилився над водою, став пити.

– Чедо! – озвалося знову позад нього. – Хей, Божидар! На тебе думам?[13]

Сивоок скочив на рівні, повернувся до дерев, звідки виразно чувся людський голос, наготував загострену палицю, що її стосував замість списа. З-за дерев вийшло два бородатих, аж сміх брав, чоловіки, в грубих темних киреях, підперезані широкими ремінними поясами, за якими в обох поблискували сокири з довгими підручними сокирищами.

– Защо се плашиш?[14] – посміхаючись в найглибшому глибі своєї дрімучої бороди, ласкаво спитав один з них.

Так Сивоок опинився серед братії монастиря Святі архангели. Два іноки – Дем’ян і Костянтин, а простіше, Тале і Груйо – вийшли того ранку до лісу врубати дров і спіткали бродника-руса. Назвали його Божидаром, вважаючи, що послав юнака до них сам бог, а згодом ігумен монастиря Гаврило ще більше переконався в слушності того імені для Сивоока, коли побачив, як легко засвоює русич болгарську і ромейську грамоту, а ще легше – велике вміння прикрашувати книги і писати ікони, вміння, яке дається людям так рідко і дається вже справді самим богом.