Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
Але він піде так, як пішла Люся, як ідуть ті, до кого звикли, кого люблять, і Старший знав, яка то мука. Він і найчастіше лишався з Сіреньким. Бо міг оборонити дім від непроханих волоцюг. Знав, що оборонить і знайде для цього сили.
Старший мовчки відвів хлопця на кухню, обтулив коцом і підкинув дров. Поставив перед хлопцем на столі картонну коробку, яку знайшов на стриху, обплутану павутинням і припалу порохом. Знайшов її ще тиждень тому, але чекав моменту, такого як зараз, коли ні він, ні Сіренький не зможуть більше витримувати тиші й натиску пересиченого туманом і запахом тліну лісу.
— Що це? — спитав Сіренький.
— Іграшки на ялинку. Забули забрати. Тепер ми собі поставимо ялинку й купимо мандаринів.
— Що, вже Новий рік?
— Ще ні, але вже скоро.
— А чому ялинки не ставили минулого року?
— Іграшок не було, — відказав Старший, намагаючись пригадати, що тоді було. Ага, Семко пропав. Два дні шукали його, а Сіренький тоді з застудою сидів сам. Вони ще не знали, що він має рак. Дуже спереживався хлопець, бо виявилось, що не може бути сам-один. Ще гірше розхворівся.
Сіренький відгорнув пожовклу газету, і на лице його впав відсвіт дитячого раю.
— Коли я був малий, — замріяно мовив Старший, — то перед Новим роком ми з мамою знімали з шафи коробку з іграшками й витирали від пороху. Завжди знаходили одну чи дві розбиті. Але ми клали вату між віконними рамами і посипали зверху битим склом. Гарно було.
— Ті самі іграшки, — прошепотів Сіренький.
— Не ті самі, — не зрозумів його Старший. — Я вже старий, не могли вони зберегтися. Навіть того общежитія, де ми мали кімнату, немає. Як мене забрали до армії, мама вийшла заміж і поїхала в Тюмень. Я пішов на стройку, то й мав общежитіє. Може, й квартиру дали б, але я скалічився, мусив піти.
— А тоді ти женився.
— О, ми вже обоє немолоді були, коли розписалися з Люською.
— Люся не могла тебе прописати, бо там син з невісткою були прописані, і вони тебе вигнали, коли Люся померла.
— Так, Сіренький, так життя й пройшло. Але нічо, нічо… Давай повитираємо іграшки, аби блищали, як новенькі.
— А мама твоя живе?
— Та ні, давно вмерла. Я навіть на похороні не був, бо на дорогу гроші великі треба. Люська службу Божу в церкві найняла. Мама кликала мене до себе, обіцяла роботу на буровій. Сама вийшла за вдівця з трьома дітьми. Не хотілось мені в чужу сім’ю лізти. Але поки був молодий, треба було б спробувати…
— Тоді б я тебе не знайшов! — злякався Сіренький. — Ми б прийшли, а тебе нема.
— Ага. Всяке могло бути. І з тобою, і зі мною.
Старший уявляє собі варіанти життя, вибираючи найкращі. Ось він вдома в чистенькій квартирці. Люся ліпить вареники. Він відробив добу, але не лягає спати. Пообідає, тоді й відпочине. Або так. Він заробив добру пенсію на стройці, отримав квартиру від держави. Жонатий, вже й онуків має…
— Ну, давай, Сірий, витирай порох, а мені треба зупу доварити!
Хлопець виймає навпомацки першу кульку. Вона блакитна, трохи вигоріла, і на ній нема нитки, щоб вішати. Він перекочує її з долоні на долоню й зауважує, що металеве вушко заржавіло. І хоч від часу й вогкості барва поблідла, але так вона більше нагадує небо влітку. Сіренький добре пам’ятає іграшки, що висіли на інтернатській ялинці. У коробці мають бути хатка, хлопчик на санчатах, снігур, огірок… Ні, огірок розбив Кирило, коли хотів вкусити.
Хлопець покірно витирає іграшки паперовою серветкою, і в ньому нічого не озивається: ні радість, ні смуток, як він не хотів би цього. Він не бачить себе коло майбутньої ялинки, не хоче бачити. А в темній комірці, на старому матраці, де так тихо і спокійно, як на безлюдному острові. Купа іграшок росте на столі, уже й загубилася та перша, без нитки, кольору літнього неба.
— Диви, як мандарин! — звертає увагу Старший.
Сіренький тримає на долоні оранжеву кулю, і вона йому нагадує сонце.
— Аж хочеться з’їсти, правда?
— Ага, — киває Сіренький. Він давно уже погоджується з тим, що йому кажуть, перебуваючи в якомусь іншому світі, де понад усе цінують мовчання. Рот його наповнюється болем, хрускотом скла, коли він думає про Кирила. Скло однакове на смак, хоч може бути різного кольору й різних форм. Він обережно кладе кульку поверх піраміди. Вона наче сонце, що заходить. Тут, в лісі, його не видно, а видно з кручі безлюдного острова.
Коли іграшки знову потраплять до коробки, ця опиниться на самому споді.
«Чому я це зробив?» — дивується Богдан, відносячи драбину під гараж. Він наче виходить з туману, хоч уже й полудень, але туман майже такий самий густий, як зранку. Ну, взяв і поміг чужому чоловіку. Може б нічого й не було. Може, господар і не бив би Ігоря, а просто вигнав. Чому йому взагалі таке спало на думку, що господар почне розпускати руки, а він, Бодьо, стоятиме й не знатиме, де подітись зі встиду? Правильно, він тут ні при чому. Порубав дрова, взяв гроші — й будь здоров, я нічого не видів. А що, як той дурнуватий вернеться та й розкаже, що не хотів йти, то Бодьо таке придумав, приніс драбину й підставив.
Нє, Ігор не прийде, бо дуже перестрашений. Хіба що з новим рискалем. Зразу видно, що дрантя, а не рискаль. Сімнадцять гривень в магазині коштував торік. Тепер двадцять п’ять. Та проти коріння ніякий рискаль не встоїть. Треба було сокирою порубати. Підважити й порубати. Скільки ж то дерев треба було вирізати, аби таку кам’яницю вимурувати? А будувати є де. Он під лісом ціле поле пустує. Були б гроші на хату, то все одно де будувати.
Бодьо дивиться на вікна і вікна дивляться на нього. Там мусить хтось бути. Господар не міг їх залишити самих. Дурний ти, Бодю, ох і дурний! Дрова порубаєш, але чи заплатять за
