Таємний посол. Том 2 - Володимир Кирилович Малик

— Так, вона казала це…

— От бачиш!

— Але це нічого не значить! — вигукнув хлопець з відчаєм. — Вона з ним ніколи вже не зустрінеться… То наша полонянка!

Мати сумно подивилася на сина і теплою долонею провела по його шорсткому чорному чубові.

— А що ж тобі сказав батько?

Чора здригнувся.

— Батько! Батько! — розхвилювався хлопець. — На Київ ми з ним ішли різними шляхами: я з дому, а він — з Немирова… Зустрілися на Росі, і на радощах я попросив у нього дозволу одружитися зі Стехою…

— Ну?

Чора похилив ще нижче голову і ледь чутно прошепотів:

— Мені соромно тобі казати, нене…

Мати закусила губу. Раптовий здогад відігнав від серця кров. Щоки її зблідли, Гіркий клубок, що підступив до горла, перехопив подих. Вона враз зрозуміла все.

— Він відмовив тобі Чоро?

— Так.

— І налаяв тебе?

— Так.

— Що ж він казав — що сам одружиться з тією полонянкою?

— Так, нене… Пробач, що я розповів тобі про це…

На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Потім жінка гордо випросталася, стиснула кулаки і вже своїм звичайним, врівноваженим голосом спитала:

— Де ж він зараз? Чи, може, знов поїхав до Немирова?

— Ні, він тут… Скоро прийде… Ми повернулися не з порожніми руками, і він зараз ділить здобич — ясир та гурти скоту, бо воїни вимагають негайно своєї частки… А наш ясир я вже доправив додому, бо ще в дорозі батько відібрав і відокремив те, що належить нам… Ти ж знаєш, як це робиться.

— Боже мій! Знаю, знаю… Хіба я можу забути, як і мене одного літнього дня притягли сюди, на береги Дністра, і, мов худобину, обмацували хижі очі чужинців… Коли все це скінчиться! Кожного разу моє серце обливається кров’ю… — з болем промовила мати.

Чора обняв її.

— Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадів. Адже я люблю тебе, і сестри люблять… Люблю над усе на світі! Бо ти ж така гарна, лагідна і мудра, нене рідненька!

Жінка помовчала. Але поволі нахмурене чоло почало прояснюватися, а в голубих очах засвітилися ласкаві вогники.

— Дякую тобі, синку… Ти добрий у мене. Ну, розповідай, де ж ви побували?

— На цей раз — у самому Києві, нене. Пошарпали приміські села, ввірвалися в місто… О Аллах, яке то пишне і велике місто! Наш Аккерман в порівнянні з ним здається тепер мені таким мізерним і брудним. Коли б не фортеця та не будинки місцевих мурз, то ці безладно розкидані глиняні халупи соромно було б називати нашою столицею!

— І це говориш ти — син мурзи? — здивувалася мати.

— Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду!

— Але не зневажати свою батьківщину і свій народ, навіть який би він бідний, затурканий і жорстокий був…

— Дякую, нене, за науку.

— Я хотіла б побачити ясир, Чоро… І ту… дівчину… Проведи мене!

Вони вийшли з будинку, що потопав у зелені саду і виноградників. З Дністровського лиману тягнуло прохолодою і запахом риби та водоростей. Яскраве південне сонце щедро поливало землю пекучим промінням… Перейшовши широке подвір’я, де вешталися біля служб невільники і татари–батраки, опинилися в далекому закутку садиби, обнесеному високим муром з ніздрюватого черепашника. Тут, у похмурих низьких приміщеннях, що приліпилися до муру, мешкали невільники.

— Ось вони, — сказав Чора, показавши рукою на гурт бранців і бранок, що, стомлено похнюпивши голови, сиділи в тіні під стіною.

Назустріч господині кинувся підстаркуватий, але ще міцний татарин–наглядач.

— Салям, Варвара–ханум, — вклонився він майже до землі. — Прийшла поглянути на ясир?.. О, чудовий! Дуже добрий ясир, ханум! Будеш задоволена, ханум! Хай Аллах продовжить твої золоті літа!

— Я хочу спочатку побачити дівчину по імені Стеха, Селіме, — скривилася жінка. — Покажи мені її.

— Вона тут, ханум. — Наглядач показав на вузенькі двері. — Її годують краще і не женуть на роботу. Так повелів молодий мурза, хай будуть благословенні його дні… Але бережу її якнайпильніше, ханум, — дорога пташка! — Він відімкнув двері, гукнув: — Стехо, виходь! Тебе хоче бачити господиня, Варвара–ханум.

Почулося шурхотіння — і з дверей вийшла Стеха.

Не вклоняючись, мовчки стала і пильно подивилась на Чору і красиву жінку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що світилася в її очах, вона була свіжа і гарна, як щойно розквітла півонія. Молодість брала своє.

— Як тебе звати, дівчино? — спитала збентежена її красою Варвара.

Стеха мовчала.

— Тут тобі добре? Ніхто не зобиджає?

Дівчина і на цей раз не відповіла. Тільки по тому, як здригнулося її підборіддя і потемніли очі, Варвара зрозуміла, що не доб’ється від неї жодного слова.

Чора теж мовчав, але мати помітила, якими закоханими очима дивився він на красиву полонянку. І в її грудях разом із гірким щемом за власною молодістю, що поволі відходила від неї, раптом почала зростати гордість за сина, дорослого, змужнілого, обвіяного і обсмаленого пекучими степовими вітрами, і тривога за його майбутнє щастя. Де воно? Невже в цій дівчині?.. Вона окинула бистрим поглядом її гарно скроєну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, і в другому закутку серця заклубочилися суперечливі почуття — жалю до полонянки, материнської любові, як до можливої майбутньої дружини сина, і гострої ненависті, як до молодої красивої суперниці.

— Ну, чому ж ти не хочеш відповідати моїй матері, Стехо? — спитав Чора.

Дівчина повернулася до нього, але відповісти не встигла. В цю мить з гурту невільників прудко вискочив невеличкий худенький чоловічок з перев’язаною рукою і вигукнув:

— Стехо! Це ти, Стехо?

Дівчина здригнулася, зблідла — і раптом з криком метнулася йому назустріч.

— Дядьку Іванику! — Вона впала чоловікові на груди, заридала. — І ви тут! І ви в неволі!.. А де ж Арсен?

Серед невільників пройшов гомін. Варвара і Чора мовчки дивилися на таку несподівану для них зустріч. Іваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.

— Бідненька!.. Арсен розшукує тебе, дівчино, знаєш–маєш. У Немирові все перевернули — не знайшли. Поїхав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе і Златку туди завіз людолов–салтан…

— О Боже! Я тут… А Златка… Не знаю, де вона…

— Ну, ти не тужи — він знайде вас! Ось тобі хрест! — Іваник справді