Дух часу - Наталя Кобринська

по небі яркі смуги, золотило доми і промінистою пурпурою обливало вершки гір, що вінком окружали місточко. Місто оживало по нічному відпочинку, отворились вікна і двері, на вулиці показувались люди. Повітре було лагідне, хоть заносило холодом і вогкістю роси.

Свіжість ранку очутила єї і отрясала вражіне сеї страшної ночі. Що се було? Що вона бачила? Чи се правда, що вона шукала нічних страхів, здоймала святі образи, хрестила? Чи се правда, що то все діялося задля него, Урбановича, котрого нема вже між живими?

В тому, що пережила сеї ночі, мала важкий доказ, що смерть чоловіка е щось таке високо трагічне, що не можна єї так легко брати, як брав єї колись Урбанович у своїй «Душі».

Але ж кому вона се розкаже? Адже ж, власне, той найновійший єї доказ сповнився на тім, з ким вона якраз про те сперечалася.

Чи се також не трагізм?

Їй напливали на пам’ять ще інші подробиці сумного факту. Нагадала, як хрестився блідий Попович. Які чутя проймали його в ту пору? Чи ті його чутя були подібні до тих, яких дізнавала вона? При першій нагоді вона постановила розпитати його про се.

Нагода скоро надійшла.

— Чи я хрестився? — питав здивовано Попович. — Я зовсім собі того не пригадую.

Євгенія не могла зміркувати, чи він говорив щиро, чи тільки вдавав вільнодумця.

РОЖА
Нарис

— Ха-ха-ха! — лунало довгою вулицею просторого села від срібного дівочого сміху.

Сонце заходило вже на ніч, лишаючи за собою червоні гори хмар з позолоченими вершками і глибокими, повирізуваними зубами. В червоній тіні немов купалося ціле село, довга вулиця й гурток дівчат, що йшли з кужілями в руках, голосно сміялися й весело перекидалися словами.

— Ото ти! Анна рада буде, що тільько дівок ще до неї на вечерниці.

— Чи то їй новина? У неї все багато дівок на вечерницях.

— Та-бо до неї й найбільше парубків сходиться.

— То правда: у нікого ніколи нема тілько парубків на вечерницях, що у неї.

— Певне, любисток варить та й дає їм пити.

— Ат говорите, якби справді парубки задля неї приходили! Не мали би за ким ходити, та за такою старою бабою! — сказала висока, білява дівка.

— А чому ж ходять?

— Ходять задля дівок, що до неї сходяться.

— Коли-бо не раз парубки волять ходити за бабами, а на дівок і дивитися не хотять.

— Є такі дівки, що за ними не ходять, а є й такі, що ходять.

Вона йшла рівно і сміливо, очі її весело блищали, а з-під червоної платини висіли довгі, русі, у червоних биндах коси.

Блакитні гори хмар укрилися як би сивим туманом диму. Сивий сумрак стелився селом і плив, гейби ріка, довгою вулицею.

На воротах стояли дві жінки.

— Ого! Вже десь біжить на вечерниці Лукіянова Марина, — завважала кума Михайлина до куми Процихи.

— Бабі ще ноги не застигли, а внука уже на танці жене!

— Або їй баба в голові? Їй коби парубки та гульки.

— А водить вона їх, водить! Ні одного, відай, нема в селі, аби за нею не ходив!

— Дай боже, аби їй то на добре вийшло!

— Як собі постелить, так ся виспить!

— Господоньку святий! та й маму має!

— Кажім, що кажім, а з такої мами шкіру дерти б!

— Говоріть ви, кумо, своє, а я вам кажу, що Лукіяниха ще гонориться, що таку полетущу доньку має. Якось мені самій казала, що якби її Марину ланцом прив’язав, то урвалася б та й пішла б на танці.

— Гей, гей!

* * *

Щось шепоче вулицею. То вітер жене низом, зриває китиці бодяків, розсіває їх легким пухом, перебирає попід плоти вершками кропиви і хитає довгим гілєм верб, що стоять по обох боках вулиці, ніби щось розмірковуючи у своїх великих головах. На темній блакиті блиснула звізда, як дівчина, що вибігла за ворота й виглядає милого.

Ось і він…

Тихо з-під гір скрадається ясний, веселий, виплив на чисту блакить, а з ним усе засяло, зраділо. Горби, дерева, хати, ніби прибралися у дорогі, сріблом шиті убори й весело сміялися.

Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби і, як зависні баби, підслухували любу розмову закоханої пари. Заздрів то збиточний вітер, пігнав за ними легким посвистом і розбивав на кусні чорні боввани.

І знов спустився на землю, дунув довгою вулицею, потряс вербами, зашелестів бур’яном, і торгав, і підносив криси високих капелюхів та розгортав поли парубків, що йшли вулицею.

— Щось вітер нині розігрався, — сказав один парубок, придержуючи капелюха на голові.

— Справді розігрався, жене вулицею, аж порохом мете!

— Може, він де зговорився з якою дівчиною, та и квапиться на вечерниці.

— І спішно йому, нема що казати: усе наперед вириваєся.

— Відай, і між нами є такі, — завважав інший парубок.

Усі голосно засміялися. Не сміявся лиш один, що йшов на самім переді. Хмуро насупив брови і знехотя перекинув сердак з одного плеча на друге.

— Не знати, чи буде у Анни Марина Лукіянова? — кинув знов по часі один з парубків, і знов усі зареготалися.

— Хто найдовше за нею ходив, той найліпше буде знати, — промовив, нарешті, хмурий парубок і зиркнув боком на невеличкого сухорлявого товариша, що йшов побіч него.

— Ходив, доки ходив, а тепер най чорт за нею ходить, я, певне, не буду такий дурний, — відгризався сухорлявий.

— Лиш не зарікайся, не зарікайся, бо ми й таких виділи, — кепкували парубки.