Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

class="p1">Є в житті періоди, насичені подіями і почуттями, і їх неможливо ні пояснити, ні назвати точним словом. Моя зустріч з Одрі вписалася саме в такий період, і без того напружений. Яке щастя було знову її знайти і закрити нарешті дужки нашої болючої розлуки. Я мов на небі літав, дізнавшись, що весь цей час вона кохала мене. Я був щасливий, вражений тим, що знову бачу її, чую її голос, можу до неї доторкнутися, обійняти… Ми заприсяглися ніколи більше не розлучатися, що б не сталося. Звичайно, ми обидва багато говорили про Ігоря, і обидва плакали. Вона розповіла про своє дитинство поруч із ним, а я — про недовгі, але тісні взаємини, які зв’язали нас. Ми обидва заново пережили всі мої тривоги, усі випробування, яким він мене піддавав, і всі надзвичайні пригоди, що породила ця історія.

Ігоря поховали на кладовищі Сен-Женев’єв-де-Буа, відспівування відбулося в соборі Святого Олександра Невського.

Більшість присутніх на похоронах були одне з одним не знайомі, виняток становила група слуг. Ніхто не розмовляв, люди просто прогулювалися тінистими алеями кладовища в очікуванні прибуття тіла. Жінки були в переважній більшості, причому багато хто з них — дуже красиві — прийшли в яскравих сукнях, а не в жалобі.

Потім принесли труну, і всі інстинктивно скупчилися навколо неї. Труну несли четверо чоловіків у чорному. За ними йшов Владі, ведучи на повідку навдивовижу спокійного Сталіна.

Ми рушили довгою мовчазною вервечкою зеленими просторами цього прекрасного і хвильного місця. Над безмежним спокоєм світило яскраве сонце, шелестіли берези, смолко пахли ялини, до яскраво-синього неба стриміли вузлуваті гілки сосен. Біля повороту алеї мені раптом стислося серце. Перед нами стояло фортепіано. За клавіатурою сидів незнайомий молодик зі слов’янськими рисами обличчя і великими вологими блакитними очима. Він заграв, і кришталеві звуки розсипалися в тиші. Натовп застиг, умить захоплений почуттям. Одрі притулилася до мене. Мелодія лилася, чергуючись із невтішними акордами, і була вона такої краси, що розбивала душевну броню найсильніших, торкалася їхніх сердець і вела за собою в ті краї, де панувала скорботна відчуженість.

Цю мелодію я впізнав би серед тисяч інших… Мого батька в останню путь проводжав Рахманінов. Навіть у найбайдужіших на очі навернулися сльози.

~ 58 ~

Минули місяці. Ми переїхали в палац зимового ранку, коли сніг укрив сад щільним плащем і пластівцями ліг на довгих величних гілках старого кедра. У холодному повітрі відчувалася гірська свіжість.

Мене бентежила сама думка жити в такому просторому і зручному будинку. Першого тижня ми щоночі спали на новому місці й обідали то у великій вітальні, то в бібліотеці, то в чудовій їдальні. Ми були як двоє дітей у палаці, набитому іграшками. Усі повсякденні турботи зникли, за нас їх виконувала прислуга.

До кінця другого тижня ми нарешті визначили свій простір, і в нас з’явилися перші звички на новому місці. Наше життя поступово зосередилася у двох кімнатах, а решта, цілком природно, лишилися порожніми.

Ми багато разів запрошували до себе друзів Одрі, але щось не клеїлося. Хоча в нашій поведінці нічого не змінилося — у цьому місці, яке і мене самого довго вибивало з колії, вони почувалися ні в сих ні в тих. Вони дивилися на нас інакше, із наших розмов зникли безпосередність і теплота. Стосунки охляли, стали холодними й відстороненими. Вони знали, що ми багаті, і безсоромно просили про фінансову допомогу, у якій ми не вміли їм відмовити. Скінчилося тим, що з розряду друзів ми перейшли в розряд банкірів… А інші, навпаки, усіляко домагалися нашої дружби, але ми відчували: насамперед ними рухає бажання похвалитися де-небудь, що вони в нас бувають. Багатство притягує до себе кар’єристів і хвальків. Поступово ми навчилися не звертати на це уваги, а потім і зовсім стали відлюдниками.

Повсюдність служок дуже скоро стала відчуватися нами як втручання в приватне життя. Вони могли з’явитися раптово, заважаючи нам по-справжньому розслабитися, зазіхаючи на нашу близькість. У власному будинку ми почувалися чужинцями.

За два-три місяці ми втратили значну частину радості життя і своєї майже дитячої безпосередності. Ситуація виходила з-під контролю, ми були абсолютно безпорадні. Ми зрозуміли, що зазнали поразки, і це підштовхнуло нас до дій. Я спробував зрозуміти сенс того, що з нами відбувалося, оскільки був тепер переконаний, що нічого на світі не відбувається випадково, просто так. Випадок… Я подивився на ситуацію збоку й запитав себе, із чого б це раптом на мене звалилася вся ця розкіш. Може, життя мене від чогось застерігає, хоче, щоб я переглянув свої ідеали? Може, я дозволив заманити себе в пастку, переплутавши потребу в саморозвитку з банальним підйомом соціальними щаблями? Адже справжній розвиток має відбуватися всередині… Ти щасливий, коли змінюєшся сам, а не коли щось змінюється навколо.

Після такого рятівного відкриття ми ухвалили рішення позбутися обтяжливого вантажу. Ми продали палац і розділили гроші між слугами: вони все життя чесно працювали в мого батька. Мати Одрі, яка роком раніше вийшла на пенсію, теж отримала свою частку. Владі, який узяв на себе клопіт про Сталіна, став до того ж власником «мерседеса», із яким ми не знали що робити. Розкішні машини викликають заздрість посередностей, презирство інтелектуалів і жаль тих, хто зберіг живу душу. Загалом, нічого хорошого. Я подарував ресторан «Жуль Верн» мережі благодійних їдалень. Було весело уявляти, як коли-небудь паризькі бідаки піднімуться на Ейфелеву вежу, щоб помилуватися прекрасним краєвидом і поласувати смачненьким.

Потім ми з Одрі, схрестивши пальці на щастя, зателефонували пані Бланшар. І підстрибнули від радості, коли вона сказала, що нікому не здала мою квартиру, побоюючись, що сусіди виявляться шумними.

Одної чудової квітневої неділі ми знову ступили на поріг житла — того самого, яке було нам потрібне для щастя. Ледве розібравши валізи, Одрі відчинила вікно й насипала на підвіконня крихти хліба. Сонячні промені розбіглися кімнатою, і паризькі горобці не забарилися з’явитися на частування, наповнивши квартиру радісним щебетом.

Увечері того ж дня пані Бланшар організувала у дворі гулянку на честь нашого повернення. Щось у ній змінилося, але я ніяк не міг зрозуміти що. Вона постелила на старий стіл білу скатертину і розставила безліч усілякої смакоти: пирогів, запіканок, тістечок, над якими, напевно, працювала весь день, сповнюючи будинок спокусливими запахами. Вона покликала всіх сусідів, і ті були дуже раді посидіти ввечері такого гарного дня. Але найбільшим сюрпризом було те, що вона сама пішла… за Етьєном. Він набив собі черево і оголосив про тотальний розпродаж «Croze-hermitage», із