Великі сподівання - Чарльз Діккенс

У своїй отороченій хутром дорожній одежі Естелла навіть мені здалася ще гарнішою, ніж завжди. Та й до мене вона поставилась не так холодно, як бувало, що я приписав впливу міс Гевішем.

Ми стояли на подвір'ї заїзду, і я, відібравши за вказівками Естелли її речі серед багажу, вивантаженого з диліжанса, [264] раптом згадав - бо ж коли я побачив її, у мене все інше повилітало з голови,- що не знаю, куди саме вона прямує.

- Я їду до Річмонда,- сказала вона мені.- Як відомо, є два Річмонди, один у графстві Саррей, а другий у графстві Йоркшір, так от я їду до саррейського Річмонда. Відстань - десять миль. Для цього мені треба карету, і ви маєте мене туди привезти. Ось мій гаманець, і з нього ви оплачуватимете мої видатки. Ні-ні, гаманець ви повинні взяти! У нас нема іншого вибору, як тільки виконувати вказівки. Ми не можемо щось робити на власний розсуд, ні ви, ні я!

Простягаючи гаманця, вона підвела на мене погляд, і я спробував добачити в її словах якесь приховане значення. Бо хоч говорила вона недбало, в тоні її не чулося невдоволення.

- По карету доведеться послати, Естелло. А тим часом ви, може, відпочинете?

- Так, я б хотіла трохи відпочити й випити чаю, а ви повинні мною заопікуватись.

Вона взяла мене попід руку, немов так належалось, і я сказав офіціантові,- який стояв поряд і лупив очі на диліжанс, ніби вперше в житті угледів таке диво,- що нам треба окремий номер. Почувши це, він видобув серветку, наче без допомоги цього магічного берла не знайшов би й дороги нагору, і провів нас до якогось чорного закамарка, де були зменшувальне дзеркало (річ абсолютно зайва в такому малорозмірному приміщенні), соусниця та чиїсь дерев'яні ступаки. Оскільки цей притулок мене не задовольнив, він показав на"м іншу кімнату, де стояе обідній стіл чоловік на тридцять, а в каміні під купою попелу виднів обгорілий аркуш із зошита. Глянувши на цз пожарище і скрушно похитавши головою, він прийняв моє замовлення і вийшов з номера зовсім спохмурнілий, бо ж я попросив усього лише «чаю для панни».

Я й тоді так думав, і тепер думаю, що саме повітря тієї хоромини, наскрізь просякле духом стайні та м'ясної юшки, не могло не спонукати до висновку про те, що на диліжансах багато не заробиш і що кмітливий хазяїн вирішив потроху пускати коней на харч для постояльців. І все-таки в тій кімнаті я почував себе, як у раю, бо ж поруч була Естелла. Мені здавалося, що з нею я був би там щасливий до кінця віку (хоч насправді щастя мені там і не всміхалось, і я добре це знав).

- А до кого ви їдете у Річмонд?- поцікавився я. [266]

- Я збираюся оселитися, та ще й за великі гроші,- відказала вона,- в однієї леді, яка має змогу - або каже, що її має,- виводити мене у світ, знайомити з різними людьми, показувати мені їх, а їм мене.

- Вам, певне, сподобаються нові знайомства, нові захоплення.

- Та певне.

Вона відповіла так безтурботно, аж я не стерпів:

- Ви говорите про себе, наче про когось іншого.

- А звідки вам відомо, як я говорю про інших? Ет, облиште,- сказала Естелла з чарівною усмішкою,- не думайте, що я буду вчитись у вас, як мені говорити,- з мене вистачить і власної манери. А як вам ведеться у містера Покета?

- Мені там цілком добре, в усякому разі…- я раптом відчув, що втрачаю таку рідкісну нагоду.

- В усякому разі?- перепитала моїми ж словами Естелла.

- В усякому разі, наскільки може бути добре без вас.

- Дурненький хлопчику,- незворушно зауважила Естелла,- як ви можете говорити таку нісенітницю!.. А ваш приятель, містер Метью, гадаю, вирізняється в кращий бік з-поміж своїх родичів?

- Ще й як вирізняється! Він нікому не жадає зла…

- Тільки не додавайте: «Крім себе самого»,- урвала мене Естелла,- бо я не терплю таких людей. Але, здається, він і справді некорисливий і вищий від дрібних заздрощів та злості?

- Яв цьому рішуче впевнений.

- Однак про його родичів ви рішуче не можете цього сказати,- зауважила Естелла, киваючи мені з виразом водночас серйозним і жартівливим,- бо вони просто обложили міс Гевішем доносами й брехнями на вашу адресу. Вони стежать за вами, оббріхують вас, пишуть про вас листи (часом анонімні), одне слово, живуть і мордуються лише вами. Ви й уявити собі не можете, як страшенно вони вас ненавидять.

- Але ж, гадаю, вони не заподіють мені шкоди? Замість відповіді Естелла вибухнула сміхом. Це здалось

мені досить недоречним, і я розгублено глянув на неї. Коли вона стихла,- а сміялась вона не манірно, а від усієї душі,- я спитав - трохи невпевненим тоном, як завжди при ній:

- Сподіваюся, однак, що ви б цим не втішилися, якби вони заподіяли мені шкоду? [267]

- Ні-ні, щодо цього можете бути певні! - сказала Естелла.- А сміюсь я тому, що в них нічого не виходить. Тільки ж як вони звиваються біля міс Гевішем, яких мук завдають собі!

Вона знову засміялась, але навіть тепер, коли вона все пояснила і я ке мав сумніву в щирості її сміху, він мені здавався якимсь недоречним і не зовсім виправданим. Я відчував, що тут мусить бути якась глибша, невідома мені причина; вона вгадала мою думку й відповіла на неї.

- Навіть вам нелегко зрозуміти,- сказала Естелла,- як мене тішать невдачі цих людей, як я аж облизуюсь від задоволення, коли вони хапають облизня. Ви ж не жили в цьому дивному домі з ранніх літ. А я жила. Вам не доводилось, бувши слабосилим і беззахисним, напружувати весь свій дитячий розум, щоб протистояти цим нескінченним інтригам проти тебе, замаскованим під співчуття, й жалощі, й усякі інші благородні емоції. А мені доводилось. Ви такого не зазнали, щоб змалку дедалі ширше й ширше розкривати очі в подиві на цю лицемірну жінку, яка, навіть пробудившись серед ночі, прикидає, як би то так чим облудніше вдати доброзичливість. А я от зазнала.

Тепер Естеллі було не до сміху, - видно, тяжко давались їй ці прикрі спогади. Лице у неї так спохмурніло, що я зрікся б усіх своїх сподівань, аби лиш вона проясніла.

- Я дві речі вам скажу,- мовила далі Естелла.- По-перше, всупереч прислів'ю, що крапля камінь точить, ви можете не сумніватися, що цим людям ніколи, хоч би й до кінця віку вони тужились, не вдасться