Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук

побачила бунт Стамбула проти себе і бунт всіх городів моїх із-за домагання смерті останнього бідака в державі, а не уступила перед тим домаганням, заки переконаєшся про вину, і мусіла втікати, і коли б я знайшов тебе опущену в пустині, по утраті цілої держави, — я сказав би тобі: «Ти була добрим командантом Стамбула!» Бо володар, о Хуррем, тільки заступає святу волю Аллага, і справедливість Його по силам своїм, І тому такий високий престол володаря. І тому так далеко сягає рука його. Але та рука в'яне без справедливості.

Тут Сулейман Величавий глибоко вдивився в сині очі Ель Хуррем і доповів отсі слова: «Аллагу Акбар!» (Бог всемогучий!) Господь всемогучий царствує над усіми землями й водами, над звіздами й воздухами. І без волі Його не виросте й не впаде ні червак, ні людина, ні пташина з гнізда. Він тяжко карає за все, що зробить людина проти святої волі Його, котра так коріниться в совісті людини, як коріниться дерево в землі, як коріниться державна влада в послусі народу, А діл Господніх ніколи не зрозуміє людина. А хто думав би, що розуміє їх, той був би подібний до сліпої людини, котра, обмацавши хвіст мого коня, говорила б іншим, що знає його красу, расу і ріст.

Так говорив до жінки найбільший султан Османів.

А попри звільна їдучий повіз, як води, плили густі лави піхоти мослемів. Вони з молитвою на устах переходили попри осклену карету Сулеймана Справедливого, і монотонно, як дощі осінні, звеніли на шляху незлічимі кроки їх.

Молода султанка Ель Хуррем аж похилилася під вагою слів свого мужа. Відчувала, що все, все було в них таке правдиве, як золото. І вона все дочиста готова була ціле життя сповняти, — з виїмком одного, одного-однісенького… Перед очима стояв їй первородний синок її мужа від іншої жінки, що заступав її власному синові шлях до престола султанів.

Зітхнула і запитала:

— А яка друга прикмета володаря по думці твого розумного батька, — нехай Аллаг буде милостивий душі його!

— Друга прикмета володаря, о Хуррем, — так учив мене мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його, — така: «Не вір нікому без підстави! А раз повіривши, вивисши його. А раз вивисшивши, не бери назад вивисшення того, поки суд інших справедливих людей не скаже, що та людина стала недостойна твого вивисшення. Бо слово твоє, раз випущене, подібне до полку, який ти пустив уже до бою. Той полк уже не твій: він у руках Аллага, що рішає в бою».

Сулейман Величавий надумувався і додав по хвилі:

— Коли інакше робитимеш, внесеш замішання там, де повинен бути лад і спокій. І в тім замішанні сама станеш подібна до фуркала на вежі, з котрого так весело сміються малі діти, а котрим вітер крутить, з котрого боку повіє.

— Розумно тебе вчив твій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його! А яка третя прикмета доброго володаря?

— А третя прикмета доброго володаря, так учив мене мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його, — єсть увага, щоби слуги не були ніколи без роботи: бо лінь — се мати злочинів. Та рівно добре треба уважати, щоби слуги твої не були перетяжені завеликою працею. Бо така праця скорше або пізніше доводить до отупіння. А лекше єсть мудрому і справедливому володареві дати собі раду навіть тоді, коли він оточений розумними злодіями, ніж коли він оточений чесними туманами, хоч дуже зле і одно, і друге. І ще вчив мене мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його, — щоб не давати тої праці великому везирові, котру може зробити везир, ні головному судді тої, котру може зробити звичайний суддя. Ні не посилати аги яничарів туди, де досить післати звичайного дверника. Ні не поручати одної роботи кільком, бо тоді ніхто за працю не може одвічати. Ні не вірити кравцеві, що він уміє добре підкувати коня, а ковалеві, що знає міст покласти. І все казав, що ранок мудріший від вечера. Тому перед вирішенням важнійшої справи радив переспати кілька ночей підряд, — нехай він спокійно спить у гробниці своїй!

Султан пригадав собі щось і додав:

— І ще казав мені мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його: «Шануй стан духовний! Але не вір, не вір, не вір тим, котрі других накликають до жертв, а самі нічого не жертвують на ніщо! Се напевно злодії й обманці, хочби мали на собі одяги хабітів і дервішів і хочби по три рази були у святім місті Мецці, при гробі Пророка. Не будь, о сину, дурніший від дикого звіряти, котре обминає дерева і корчі, які не дають доброго овочу в жертві зі себе, лиш отруйні ягоди. Се насінники непослуху, бунту й упадку». Так учив мене мій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його!

— Я дуже буду пам'ятати науки покійного батька твого, — нехай Аллаг буде милостивий душі його! Але я ще більше пам'ятала б науку твою! Скажи мені, чи люде добрі, чи злі? Поважно відповів Сулейман Величавий:

— О серце серця мого! Я ще не маю такого досвіду, який мав мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його! Але мені здається, що люде не добрі і не злі. Вони такі, якими їх роблять їх начальники у кождий час і в кождій країні. Тому за все відповідають верхи, хоч розуміється, є в кождім народі люде, з яких і найлучші верхи нічого путнього не зроблять. Є й цілі народи, що вродилися карликами, хоч не раз бувають числом великі. Коли давно-давно втікали предки мої з глибини Азії перед найбільшим завойовником її, вони по дорозі зустрічали такі народи-карлики, великі тілом і числом, бурливі й бунтівничі, але маленькі духом. Бо велич духу людей і народів мірить Аллаг покорою їх і готовістю жертви для влади своєї. І ніяка людська праця не дасть непокірним