Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
— Немає тут нічого складного, — втішив гетьмана Немирич. — Місцевість в околицях Конотопа болотиста, перерізана річками і вкрита невеличкими гайочками. Робити тут засідки і водночас відтягувати сили супротивника у різні боки навіть дуже легко.
— А ти певен, пане генеральний писарю, що окремі загони московитів підуть урізнобіч, а не вдарять по нас усією спільнотою?
— Ясновельможний! Я впевнений, що принаймні частина цих військ точно залишиться під стінами міста й наздоганяти тебе не кинеться.
— А чому не всі?..
— Бо щойно вони повністю знімуть облогу, як Григорій Гуляницький вийде з обложеного міста і вдарить їм у тил. Отже, московитське військо розділиться щонайменше навпіл.
Утретє замислився Виговський, причому тепер мовчанка тривала найдовше. Нарешті зітхнув з полегшенням:
— Гаразд, пане генеральний писарю, переконав! Ох, який же хист маєш ти до різних хитромудрих витівок, скажу я тобі…
Немирич тільки-но хотів подякувати за похвали, як пан гетьман додав не надто тактовно:
— Але навіть такий розумака, як от ти, може втрапити в халепу. Приміром, із Гадяцькими статтями, що їх сейм безжально обкраяв, еге ж?..
Генеральний писар скривився так, немовби щойно кислиць об’ївся. Ще б пак! Він дуже пишався Гадяцькими статтями, укладеними минулої осені. Пишався не тільки тому, що у тих статтях був детально розписаний проект троїстої федеративної держави з Речі Посполитої, Великого князівства Литовського й Великого князівства Руського. Не тільки тим пишався, що Велике князівство Руське мало би стати провідним у цій троїстій федерації, а він, Юрій Немирич — канцлером Великого князівства Руського…
То лише оболонка, яку бачили всі, хто підписав Гадяцькі статті. Й тільки один Юрій Немирич бачив те, що було недоступне іншим: квінтесенцією як троїстої федерації, так і Великого князівства Руського мало би стати царство справедливості — втілена химера, за якою пан генеральний писар подумки ганявся протягом усього свідомого життя!
Саме на теренах колишньої Гетьманщини під дбайливим оком канцлера Немирича мали би бути ухвалені найсправедливіші у світі закони, яких світ ніколи не бачив. «Libertatem, Reverentia, Adiuva, Fratrum»[60] — ось під яким гаслом розквітнув би справжній рай на землі! З часом Велике князівство Руське почало би приваблювати з усіх усюд найкращих інтелектуалів, найвправніших ремісників, найпрацьовитіших людей. Маючи Велике князівство Руське (велике вже не тільки за титулуванням, але й за значенням серед народів світу) за взірець, почалось би перетворення решти країн.
Справжнє Боже Преображення світу!..
Для втілення цього грандіозного плану в життя не вистачало однієї лише дрібниці: Гадяцькі статті мали бути затверджені сеймом, наміченим на травень року 1659-го від Різдва Христового. Юрій з таким нетерпінням чекав травня, так щиро вірив в успіх своєї справи!..
…що реальність виявилася аж надто вбивчою. Пихаті польські магнати абсолютно не перейнялися ні запальною промовою пана генерального писаря, ані досконало-прекрасними з усіх точок зору Гадяцькими статтями. Й обкремсали їх до невпізнаності, повикидавши з тексту всі новації: і троїсту федерацію, і Велике князівство Руське, і канцлерську посаду. Коротше — геть усе, що наближало царство справедливості Божої на землі.
Після такої оглушливої поразки Немирич кілька днів поспіль прожив немовби у напівсні. З цього дивного стану пана генерального писаря вивела лише необхідність допомогти Виговському розробити план кампанії із розблокування Конотопа. Дипломатичною поразкою ясновельможний гетьман не переймався. Хоча стан генерального писаря бодай приблизно уявляв, тому про спаплюжений сеймом договір намагався не згадувати. За винятком поодиноких випадків — як-от зараз…
Утім, побачивши, як одразу ж засмутився Немирич, Виговський поквапився втішити його, як тільки міг:
— Ну, нічого, пане генеральний писарю, нічого страшного! От давай-но для початку скінчимо воювати, а тоді вже знайдемо час і сили, щоб на нових засадах Гадяцькі статті переукласти і через сейм їх таки проштовхнути! Зараз допомогти тобі не маю змоги. Сам знаєш: кляті московити Конотоп обложили, треба пана Гуляницького якось рятувати. А тому давай-но зараз обговоримо, де б нам засідки найкраще влаштувати?..
Почувши таке, Немирич спочатку здригнувся, потім спробував викинути з голови думки про жахливу поразку й мовив, трохи ніяковіючи:
— Так, ясновельможний, маєш рацію: насамперед, треба розбити армію московських зайд. Вислухай же мої міркування з цього приводу.
— Авжеж, пане генеральний писарю, слухаю тебе уважно…
Радились ще довго. А на ранок гетьманові повідомили: посеред ночі один з полонених московитських воєвод незрозумілим чином спромігся розв’язати пута на ногах і руках, після чого втік. На що Виговський лише посміхнувся. І ясна річ — нікого з охоронців не покарав.
Околиці Конотопа, 27 червня 1659 рокуТабір московитів жив звичайним вранішнім життям. У його частині, оберненій до обложеного міста, гармаші[61] неквапом оглядали свої гармати, підносили і купками складали біля них ядра, бо невдовзі мав розпочатися черговий обстріл. В іншій половині табору готувалися відбивати можливу атаку козацького війська. Причиною підготовки до цього стала неймовірна розповідь воєводи Якова на прізвисько «Головня», якому пощастило вирватися з ворожого полону.