Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
Він підійшов до дверей свого кабінету, і обличчя його раптом зморщилось, а потім налилося кров’ю: його раптово вразила одна думка. Його парашут… його золотий парашут у три мільйони євро, заготовлений на випадок краху… Ось у чому річ!!!
Ось чому Грінмор попросив його залишитися!!! А він… підписав контракт…
Марк Дункер увійшов до кабінету, навіть не помітивши Ендрю. Слова вилітали самі собою, він не здавав собі справ, що говорить:
— Схоже, хлопчисько двічі мене обдурив!
Секретар звів брову:
— Прошу пана, як ви сказали?
~ 56 ~
Я пішов з офіса раніше і рушив до Ігоря Дубровського. Він мусить мені все пояснити. Сховатися, як він учинив учора, було найпростішим.
Штатний шофер, якого президент мав за посадою, уже чекав, щоб мене відвезти. А мені було смішно й дивно. Я розвалився на м’якій шкірі заднього сидіння, а навколо нас, на вулиці Ріволі, усі водії сиділи, нервово вчепившись у кермо. Я раптом відчув себе важливою персоною і здивувався, піймавши себе на тому, що стежу за поглядами водіїв, коли ми зупинилися на світлофорі. Що я хотів побачити? Ушанування? Можливо… Захоплення? Сказати по правді, на мене ніхто не звертав уваги. Усі були стурбовані тим, щоб проскочити з одного ряду в інший, обігнавши при цьому сусіда. Через габарити нашої машини ми в цій грі потрапляли в розряд невдах, і нас усі обганяли…
Цікаво, на що я сподівався? Чи я сам захоплювався коли-небудь тим, у кого був особистий шофер? Та ні, звичайно… Ще одна ілюзія. Шукати визнання таким способом — марна справа. Яким чином захоплення інших може компенсувати брак самоповаги? Те, що приходить ззовні, не в змозі залікувати рани нашого внутрішнього «я»… І мені раптом страшенно захотілося повернутися до завдання, яке дав мені колись Ігор: щовечора відзначати три вчинки, якими я міг би пишатися. Я припинив це робити, коли виявив, що Ігор — не той, за кого себе видає, і коли почалася та неможлива круговерть тривожних подій, яка змусила мобілізувати всю мою енергію.
Кількома хвилинами пізніше ми застрягли у величезному корку на майдані Згоди, і я пошкодував, що сиджу не в метро: я б хвилин за двадцять дістався до місця без жодних проблем!
Нарешті ми доїхали, і наш громіздкий седан зупинився біля чорної огорожі палацу. Небо затягло густими хмарами, із паркової вулиці повіяло деревною вологою. Занурений у сіру імлу замок був схожий на корабель-привид.
Я впізнав дворецького, який відчинив мені і, не сказавши ні слова, провів у велику вітальню. Негода затягла кімнату сумним серпанком. Усупереч звичному порядку в будинку світилося.
Катрін сиділа на дивані, скинувши на підлогу туфлі й поклавши ноги на подушку.
— Добридень.
Вона підвела на мене очі, але нічого не сказала, тільки кивнула головою. Я обвів очима кімнату. Катрін була сама. У напівтемряві закрите фортепіано здавалося чорною мармуровою плитою. Крізь відчинене в сад вікно я помітив, як листям дерев забарабанили перші краплі дощу.
— А де Ігор?
Жінка відповіла не відразу, відвівши очі.
— А… Ти дізнався його справжнє ім’я…
— Так.
Вона помовчала.
— Алане…
— Так.
Вона зітхнула.
— Алане… я мушу тобі сказати…
— Що?
Нарешті Катрін зібралася з духом, і я відчув, як вона вся стиснулася.
— Ігор помер.
— Помер?..
— Так. Учора вранці, від серцевого нападу. Служники нічого не змогли зробити, а швидка приїхала занадто пізно.
Ігор помер… Я повірити не міг. Немислимо, незбагненно… Тепер мої почуття до нього вирівнялися і пом’якшилися, але за літо я його сто разів ненавидів, сто разів ним захоплювався і сто разів його боявся. І таки ж це він звільнив мене від нашийника боязкості та зробив із мене людину, здатну жити повним життям. Помер… Я раптом умить зрозумів, скількома речами я йому зобов’язаний і… наскільки був невдячний. І тепер уже ніколи не зможу йому віддячити.
Смуток охопив мене, проникаючи в усі куточки мого єства. Навалилися тяжкість і втома. Старий лев покинув цей світ.
Раптово мозок пронизала думка: що ж, тепер відповіді на всі мої запитання зникнуть разом із ним?
— Катрін, можу я вас про щось запитати?
— Алане, я…
— Процес. Процес Франсуа Літтрека. Був Ігор винний чи ні?
— Ні. Тут йому не було в чому собі дорікнути.
— Але тоді навіщо він гіпнотизував суддів? Адже це було так?
Катрін сумно посміхнулася.
— Якби й було, я б не здивувалася. Отже, він уважав за краще впливати на суддів, а не виправдовуватися перед ними… Або просто зрозумів, що не зможе довести свою невинність. До того ж він майже не зустрічався з тим хлопцем, за яким невсипущо стежили. І якщо той наклав на себе руки, Ігор був ні до чого.
— А я? Адже наша зустріч на Ейфелевій вежі не була випадковою?
Вона подивилася на мене з теплотою.
— Ні, не була.
— Адже він спеціально заманив мене до своїх володінь?
Катрін мовчки кивнула.
У мене пересохло в роті. Вона його спільниця, вона була в курсі всіх його задумів і дозволила йому…
— Катрін, ви ж знаєте, навіщо йому знадобилася Одрі?
Вона відвернулася до вікна і задумливо заговорила, стежачи очима за струменями дощу, який із шумом падав на сад.
— Ігор знав про те, які близькі стосунки вас пов’язували, і розповів Одрі про свої плани щодо тебе. Він переконав її нібито випадково залишити в тебе статтю про самогубства й піти.
— Так це він умовив Одрі мене кинути?!
Я був вражений. Як він міг учинити так мерзотно?
— Вона довго не піддавалася на вмовляння, але Ігор умів переконувати. Він довів, що це у твоїх інтересах, і обговорив із нею час, протягом якого вона зникне з твого життя. Я дуже шкодувала, що Одрі вступила в гру: вона для цього занадто цілісна натура.
— А коли я одного разу побачив, як вона виходила…
— Вона прийшла, щоб послати його до біса і сказати, що більше не може і що все це — цілковита нісенітниця. Ігор виторгував іще трохи часу. Алане…
Ця історія роздратувала мене. Я відчував, як у мені здіймається глухий гнів.
— Але як він міг…
— Алане…
— Але ж це підло — грати людськими почуттями!
— Алане…
— А якби вона за цей час зустріла когось іншого?
— Алане…
— Адже це означає взяти на себе величезний ризик…
Катрін викрикнула, щоб я
