Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк
Генріх повільно відійшов від вікна.
— Ти, чорт забирай… — почав був Гребер, але стримався.
Генріх обернувся до нього. Великі сльози котилися по його обличчю. У Гребера опустилися руки.
— От падлюки!
— Чоловіче, тихіше! — сказав єфрейтор.
XXV
Він розшукав свій полк через два дні і з’явився в ротну канцелярію. Фельдфебеля не було. Господарював писар. Село лежало за сто двадцять кілометрів на захід від того місця, звідки поїхав Гребер.
— Як тут справи? — спитав він.
— Гірше нікуди. Як провів відпустку?
— Так собі. Багато було боїв?
— Було. Ти бачиш, де ми тепер.
— А де ж рота?
— Один взвод риє окопи. Другий закопує мертвих. До обіду повернуться.
— Є які-небудь зміни?
— Сам побачиш. Я не пам'ятаю, хто був ще живий, коли ти поїхав. Ми одержали велике поповнення. Діти. Падають, як мухи на холоді. Про війну не мають уявлення. У нас новий фельдфебель. Колишній загинув. Товстун Майнерт.
— Хіба він був на передовій?
— Ні. Його накрило в нужнику. Злетів у повітря разом з усім добром. — Писар позіхнув. — Сам бачиш, що тут діється. Чому ти не дістав собі на батьківщині в зад такий собі невеличкий, симпатичний осколок бомби?
— Авжеж, — промовив Гребер. — А й справді, чому? Найкращі думки завжди приходять пізно.
— Я спокійнісінько на кілька днів затримався б. В цій веремії тебе ніхто не розшукував.
— Я й до цього вчасно не додумався.
Гребер ішов селом. Воно скидалося на те, де він був останнього разу. Всі ці села були схожі одне на одне. І скрізь панувала пустка. Різниця полягала лише в тому, що весь сніг розтанув. Повсюди стояла вода й грязюка; чоботи зав’язали, і земля тримала їх міцно, немов хотіла скинути. На головній вулиці лежали кладки. Під ними хлюпала вода, і коли хтось наступав на один кінець, другий рвучко злітав угору.
Світило сонце, і було досить тепло. Греберу здалося, що тут куди тепліше, ніж в Німеччині. Він прислухався до гуркоту фронту. Важка артилерійська канонада накочувалася хвилями, які то спадали, то знов наростали. Гребер знайшов погріб, який йому вказав писар, і поклав свої речі на вільне місце. Він був страшенно злий на себе за те, що не продовжив собі відпустку на кілька днів. Здавалося, він і справді тут нікому не потрібний. Гребер знову вийшов надвір. За селом тягнулися окопи, в них стояла вода, і їхні краї пообсипалися. Подекуди виднілися бетонні вогневі точки. На тлі мокрого ландшафту вони скидалися на надмогильні плити.
Гребер рушив назад. На головній вулиці він зустрів командира роти Рае. Він балансував, йдучи по кладках, і був схожий на лелеку в рогових окулярах. Гребер доповів йому про своє прибуття.
— Вам пощастило, — сказав Рае. — Відразу ж після вашого від'їзду всі відпустки було скасовано. — Він звів на Гребера свої світлі очі.—Гадаєте, варто було їхати?
— Так, — відповів Гребер.
— То й добре. А ми тут сидимо по вуха в багні. Та це лише тимчасова позиція. Ми відійдемо, очевидно, на запасну, яку тепер укріплюють. Ви її бачили? Ви мали там проїжджати.
— Ні, не бачив.
— Не бачили?
— Ні, пане лейтенант, — відповів Гребер.
— Це кілометрів сорок звідси.
— Мабуть, ми там проїжджали вночі. Я весь час спав.
— Може, й так. — Рае знову допитливо глянув на Гребера, немовби хотів спитати ще щось. Потім сказав: — Ваш взводний загинув. Лейтенант Мюллер. Тепер у вас лейтенант Мас.
— Так точно.
Рае колупнув палицею мокру глину.
— Поки стоїть грязюка, росіянам важко буде просунутися вперед з артилерією і танками. А ми встигнемо переформуватись. У всьому є свої плюси і мінуси, еге ж? Добре, що ви повернулися, Гребере. Нам потрібні ветерани, щоб учити молодь. — Він знов колупнув глину. — Ну, як там, у тилу?
— Приблизно так, як і тут. Багато повітряних нальотів.
— Невже? Це правда?
— Не знаю, як в інших містах, але в нас через кожні два-три дні був наліт.
Рае глянув на Гребера, немов чекав, що той скаже ще щось. Але Гребер мовчав.
Всі повернулись опівдні.
— А-а, відпускник! — сказав Іммерман. — Чоловіче, якого біса ти приїхав назад у це лайно? Чому ти не дезертирував?
— Куди? — запитав Гребер.
Іммерман почухав потилицю.
— В Швейцарію, — мовив нарешті.
— А я про це й не подумав, розумнику! Адже в Швейцарію щодня йдуть спеціальні вагони-люкс для дезертирів. На дахах у них червоні хрести, і їх не бомбардують. А вздовж усього швейцарського кордону стоять арки з написами: «Ласкаво просимо!» Ти більше нічого не придумав, телепню? І відколи ти взагалі набрався хоробрості так розмовляти?
— У мене її завжди не бракувало. Ти просто забув про це в тилу, де всі розмовляють пошепки. Крім того, ми відступаємо. Можна сказати, даємо драла. З кожною сотнею кілометрів назад наші розмови стають усе більш незалежними.
Іммерман заходився чистити свій мундир.
— Мюллера нема, — сказав він. — Майнеке і Шредер — у госпіталі. Мюке дістав кулю в живіт. Здається, він помер у Варшаві. Хто ж іще був із старих вояк? Ага, Бернінг. Йому відірвало праву ногу. Стік кров'ю.
— Що поробляє Штайнбреннер?
— Штайнбреннер живий і здоровий. А що?
— Та просто так…
Гребер зустрів його після вечері. Той мав вигляд загорілого на сонці готичного ангела.
— Ну, який настрій? — спитав Штайнбреннер.
Гребер поставив свій казанок на землю.
— Коли ми доїхали до кордону, — сказав він, — нас зібрав один капітан СС і пояснив, що ніхто з нас, під загрозою суворої покари, не має права жодним словом обмовитися про становище на батьківщині.
Штайнбреннер зареготав:
— Мені ти можеш розповідати все спокійно.
— Я був би просто віслюком. Сувора покара — це розстріл за саботаж оборони рейху.
Штайнбреннер уже не сміявся.
— Ти говориш так, немов ідеться бозна про що. Наче там катастрофа!
— Я нічого не кажу. Я лише повторюю те, що нам пояснював капітан СС.
Штайнбреннер пильно подивився на Гребера.
— Ти одружився?
— Звідки ти знаєш?
— Я все знаю.
— Дізнався в канцелярії. Не корч із себе велике цабе. Ти частенько буваєш в канцелярії, еге ж?
— Я буваю там, коли мені треба. А якщо поїду у відпустку,
