Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Марсело Ярмолинський помер уночі третього грудня; для принесення другої «жертви» я обрав третє січня. Він помер у північній частині міста; для другого «жертвоприношення» нам треба було обрати місце у східних кварталах. Даніель Асеведо був жертвою, яка всіх влаштовувала: він заслуговував смерті; він був надто імпульсивним, і він нас підвів; його арешт поставив би під загрозу весь мій план. Один з наших заколов його ножем; щоб пов’язати його вбивство з попереднім, я написав над ромбами фарбувальні: «Вимовлена друга літера Імені».
Третій «злочин» ми вчинили 3 лютого. Як і вгадав Тревіранус, то був чистий фарс. Ґрифіусом-Ґінзберґом-Ґінзбурґом був я; цілий нескінченний тиждень я прожив (наклеївши собі ріденьку бороду) у тому розпусному вертепі на вулиці Тулон, поки мене не викрали мої друзі. Стоячи на підніжці екіпажа, один з них написав на стовпі: «Вимовлена остання літера Імені». Цей напис давав зрозуміти, що запланована серія складається з трьох убивств. Так це й зрозуміла широка публіка; проте я зробив кілька натяків для того, аби ви, раціональний мислитель Ерік Ленрот, зрозуміли, що має бути чотири вбивства. Одне чудо на півночі, друге на сході й третє на заході вимагають четвертого чуда на півдні; Тетраґраматон — Ім’я Бога, JHVH — складається з чотирьох літер; арлекіни й вивіска фарбувальника навіювали думку про чотири елементи. Я підкреслив один уривок з підручника Лейсдена; у тому уривку говориться, що для євреїв день триває від заходу до заходу сонця; цей уривок підказує, що вбивства відбувалися четвертого числа кожного місяця. Я послав Тревіранусові рівносторонній трикутник. Я передчував, що ви додасте до нього точку, якої там бракує. Точку, яка завершить правильний ромб, точку, яка вкаже на точне місце, де на вас чатує певна смерть. Я все досконало обміркував, Еріку Ленрот, щоб заманити вас сюди, на безлюддя, у «Тріст-ле-Руа».
Ленрот уникав дивитись у вічі Шарлахові. Він дивився на дерева та небо, що були поділені на ромби — каламутно-жовті, зелені й червоні. Йому було холодно й сумно, смуток був якийсь відчужений, позаособовий. Уже настала ніч; із запилюженого саду долинув непотрібний крик якогось птаха. Ленрот востаннє подумав про проблему симетричних і періодичних смертей.
— У вашому лабіринті три зайві лінії, — сказав нарешті він. — Мені відомий грецький лабіринт, який складається лише з однієї прямої лінії. На цій лінії заблукало надто багато філософів, а тому немає нічого дивного в тому, якщо й простий детектив на ній заблукав. Шарлаху, коли в іншій аватарі{323} ви полюватимете на мене, симулюйте (або скойте) одне вбивство в точці А, потім друге вбивство в В, за вісім кілометрів від А, потім третє вбивство в С, за чотири кілометри від А і В, посередині між ними двома. Після цього чекайте на мене в D, за два кілометри від А і С, знову посередині між ними. Убийте мене в D, як тепер уб’єте у «Тріст-ле-Руа».
— Коли я вбиватиму вас наступного разу, — відповів Шарлах, — я обіцяю вам такий лабіринт, який складатиметься з однієї прямої лінії і буде невидимим, безперервним.
Він відступив на кілька кроків. Зосереджено прицілився й вистрілив.
1942 р.
Таємне чудо
І умертвив його Аллах на сто років, а потім воскресив. І запитав його:
— Скільки часу ти був тут?
— День або частину дня, — відповів той.
Коран ІІ, 261
Уночі 14 березня 1939 року в одному з помешкань на вулиці Цельтнерґассе у Празі Яромир Гладик, автор незавершеної трагедії «Вороги», трактату «Виправдання вічності» та дослідження про непрямі юдейські джерела творчості Якоба Бьоме{324}, бачив уві сні тривалу шахову партію. Суперниками в ній були не два індивіди, а дві знамениті родини; партія почалася багато віків тому; ніхто не міг назвати суму обіцяного призу за виграш, проте подейкували, що він величезний і майже нескінченний; фігури й шахівниця зберігалися в потаємній вежі; Яромир (зі сну) був першонародженим однієї з родин-суперниць; кожен сильний хід дзиґарі відзначали боєм; автор сну біг по піску пустелі, під дощем, і не міг пригадати ані фігур, ані правил шахової гри. У цей момент він прокинувся. Урвалося лопотіння дощових крапель і грізний бій дзиґарів. Розмірене й безперервне гудіння, яке іноді уривали слова команд, стояло над Цельтнерґассе. Удосвіта передові підрозділи бронетанкових частин Третього райху ввійшли до Праги.
Дев’ятнадцятого березня представники нової влади одержали донос; того ж таки дев’ятнадцятого березня, надвечір, Яромира Гладика заарештували. Його відвели до казарми на протилежному березі Влтави, яка була щойно побілена і пахла дезінфекцією. Він не міг спростувати жодного зі звинувачень, які висунуло проти нього гестапо: його прізвище по матері було Ярославський, у ньому текла єврейська кров, його дослідження творчості Бьоме були позначені прихильністю до юдаїзму, його підпис стояв під останнім варіантом протесту проти Аншлюсу. 1928 року він переклав «Сефер Єціра» для видавництва Германа Барсдорфа; позначений барвистим і захопленим стилем каталог цього видавництва описав у значно перебільшеному світлі славу перекладача з метою комерційної реклами; цей каталог потрапив до рук Юліуса Рота, одного з високопоставлених чиновників нової влади, у чиїх руках була доля Гладика. Не існує такої людини, яка, поза межами своєї компетенції, не була б легковірною; двох або трьох епітетів, написаних готичним шрифтом, вистачило, аби Юліус Рот дійшов висновку, що Гладик — важлива особа, й дав наказ, аби його засудили на смерть, pour encourager les аutres[199]. Страту було призначено на двадцять дев’яте березня, на дев’яту годину ранку. Відкладення страти (важливість якого читач оцінить згодом) на певний час пояснювалося бажанням влади діяти неупереджено й неквапно, як це відбувається у світі рослин або планет.
Першим відчуттям Гладика був просто жах. Йому здавалося, він змирився б з думкою про повішення й не став би
