Діти капітана Гранта - Жюль Верн

На питання корчмар відповідав неприязно, та все ж Айртонові вдалося з його слів визначитись із подальшим курсом. Гленарван подякував корчмареві за поради і вділив монет. Він уже збирався було йти, як раптом помітив оголошення на стіні. Поліція повідомляла про втечу каторжників із Пертської в’язниці, обіцяючи винагороду 100 фунтів стерлінгів за голову Бена Джойса.

– Цей негідник заслуговує на страту, – сказав Гленарван боцманові.

– Та передовсім його слід упіймати! – відповів Айртон. – Сто фунтів стерлінгів – чималі гроші! Він їх не вартий.

– Не подобається мені цей корчмар, хоч він і повісив повідомлення, – додав Гленарван.

– І справді, – озвався Айртон.

Гленарван із боцманом повернулися до фургона. Звідсіль мандрівники попрямували туди, де дорога в напрямку Люкноуського перевалу звужувалась до звивистої стежки, що перетинала гірську ущелину. Почалося складне сходження. Учасникам експедиції доводилося йти пішки. Дорогою вони підтримували важкий фургон, штовхали його, розпрягали биків на крутих поворотах, підкладали під колеса гальма, щоб фургон не впав у прірву. Часом Айртон підпрягав биків до коней. Тварини геть знесиліли.

Того дня загинув кінь Мюльреді. Він раптом упав, хоча ніщо не віщувало такого лиха. Айртон оглянув мертвого коня, проте ніяк не міг визначити причину його смерті.

– Напевно, в коня луснули якісь судини, – припустив Гленарван.

– Мабуть, так, – пристав Айртон.

– Бери мого коня, Мюльреді, – запропонував Гленарван, – я ж сяду у фургон до дружини.

Мюльреді послухався, і маленький загін рушив далі, покинувши мертвого коня крукам на поживу.

Хребет Австралійських Альп не дуже широкий, десь із вісім миль. Тож коли вибраний Айртоном шлях справді веде до східного схилу, то за дві доби загін мав подолати перевал. Тоді до самісінького моря подорож має бути без особливих труднощів і перешкод.

Удень 10 січня було досягнуто найвищої точки перевалу на висоті 2 000 футів. Мандрівники опинились на плоскогір’ї, звідкіль відкривався широкий краєвид: на півночі полискувала гладінь озера Омео, поцяткована водяними птахами, за ним – широкі луки Муррею; на півдні розстилались зелені килими Джінсленду, його золотодайні землі, високі ліси, увесь цей незайманий край. Поки що природа тут нероздільно панувала над своїми багатствами: і над прудкими річками, і над велетенськими деревами, яких ще не торкалася сокира. Здавалося, пасмо Альп відокремлює дві зовсім різні країни, одна з яких зберегла всю свою первозданність.

Сонце саме хилилося до заходу, і в його промінні, що просочувалося крізь багряні хмарки, округ Муррей набув яскравіших барв, тоді як Джінсленд, заслонений гірською верхівкою, поринув у моторошну темряву; здавалось, наче весь заальпійський край оповила передчасна ніч. Глядачі, що стояли між такими контрастними областями, вражені й схвильовані, дивилися на таємничий край, який їм належало пройти аж до кордону провінції Вікторія.

Наступного ранку мандрівники почали спускатись униз по схилах. Рухались досить швидко. Зненацька їх заскочив страшенний град, тож вони мусили шукати укриття під скелями. Власне, це були навіть не градини, а шматки криги завбільшки з долоню, і падали вони так стрімко, наче їх кидали з пращі.[70]

Фургон у кількох місцях зрешетило. Проти такої стихії не встояли б і дахи будинків, адже крижини врізались навіть у стовбури дерев. Аби град не наробив серйознішого лиха, вирішили перечекати негоду. Лише за годину загін знову вирушив у дорогу кам’янистими стежками, слизькими від розталих крижинок.

Надвечір побитий градом, але все ще міцний фургон спускався останніми відрогами Альп, минаючи високі ялиці. Гірський прохід вів до просторих рівнин Джінсленду. Щасливо подолавши Альпи, мандрівники отаборилися на ніч у долині.

12 січня загін, охоплений неослабним запалом, на світанку вирушив далі. Кожен прагнув якнайшвидше дійти мети, тобто дістатися того місця на березі Тихого океану, де розбилася «Британія». Тільки там можна відшукати сліди потерпілих, а не тут, у відлюдних пустелях Джінсленду. Айртон наполягав, щоб Гленарван швидше віддав наказ «Дунканові» прибути на узбережжя, де яхта знадобиться для подальших розшуків. Боцман вважав, що варто скористатися дорогою, яка вела з Люкноу до Мельбурна, адже пізніше зв’язатися з «Дунканом» буде важче через брак прямого сполучення зі столицею.

Паганелеві боцманова порада здавалася слушною. І Гленарван послав би гінця з наказом, та Мак-Наббс був категорично проти. Майор переконав усіх, що Айртон має обов’язково залишитися з експедицією, бо він знає узбережжя. Коли ж експедиція натрапить на сліди Гранта, то саме боцман зможе його знайти, та й лише він знає про точне місце загибелі «Британії». Тому майор наполягав, щоб у їхньому розкладі нічого не мінялось. Майора підтримав і Джон Манглс. А коли капітан висловив думку, що розпорядження Гленарвана простіше передати на «Дункан» із затоки Туфолда, аніж посилати гінця за 200 миль крізь дикий незвіданий край, то цю думку підтримали остаточно. Мак-Наббс помітив розчарування Айртона, але ні з ким не поділився своїми спостереженнями, а залишив їх, як завше, при собі.

Рівнини простягались від підніжжя Альп під ледь помітним схилом на схід. Одноманітність краєвиду подекуди порушували гайки мімоз, евкаліптів та різних порід камедних дерев, а також кущі гастролобіуму з яскравими квітами. Не раз дорогу перетинали невеликі гірські річечки, точніше, ручаї, порослі дрібним комишем та орхідеями. Ці ручаї переходили бродом. Удалині було видно, як, забачивши людей, утікали дрохви й казуари, а кенгуру, наче пружинні паяци, перестрибували чагарники. Мисливці навіть не думали полювати, та й коні були геть виснажені.

До того ж над рівниною стояла страшна задуха. Атмосфера була насичена електрикою, що відчували і тварини, і люди. Стомлені, всі мовчки посувалися вперед. Тишу розтинав лише голос Айртона, який покрикував на змучених биків.

З дванадцятої до другої їхали дивним лісом папороті. І якби мандрівники так не потомилися, то неодмінно б захопилися цією красою. Ці деревовидні рослини заввишки до 30 футів саме цвіли. Коні й вершники вільно проїжджали під звислим додолу гіллям, і лише інколи в когось дзенькало коліщатко шпори, що торкалось твердих стовбурів. Під непорушним шатром зелені панувала прохолода, на яку ніхто не ремствував. Як завжди експансивний, Жак Паганель кілька разів задоволено зітхнув, сполохнувши зграї папуг, які здійняли оглушливе базікання.

Географ веселився і захоплено вигукував на весь голос, коли раптом його супутники побачили, що він похитнувся й упав разом із конем на землю. Невже в нього запаморочення чи, борони Боже, сонячний удар?

Усі кинулися до нього.

– Паганелю! Паганелю! Що з вами? – закричав Гленарван.

– Я залишився без коня, мій любий друже, – відповів Паганель, вивільняючи ноги зі стремен.

– Що з вашим конем?

– Загинув, наче блискавкою вражений,