Фальшивомонетники - Андре Жід

— Я був у вашої матері.

— Я про це довідався, коли повернувся, — сказав Олів’є, який вжахнувся від того, що Едуар звернувся до нього на «ви».

Чи сказати йому про це?

— То ви маєте намір жити в цьому оточенні? — запитав Едуар, дивлячись на нього пильним поглядом.

— О, я нікому не дозволю себе приборкати.

— Ви справді в це вірите?

Це було сказано серйозним, таким приязним, таким братським голосом... Олів’є відчув, що його впевненість похитнулася.

— Ви вважаєте, я припустився помилки, запізнавшися з цими людьми?

— Не з усіма, можливо. Але з декотрими безперечно, що так.

Олів’є сприйняв в однині цю множину. Він зрозумів, що Едуар має на увазі передусім Пасавана, і ці слова стали ніби сліпучою і болісною блискавкою, яка пронизала хмари, що від самого ранку грізно згущувалися в небі його душі. Він любив Бернара, він любив Едуара надто сильно, щоб витерпіти їхню зневагу. Коли він перебував поруч з Едуаром, у ньому пробуджувалися всі найкращі почуття, які він мав у собі. Поруч із Пасаваном пробивалися на поверхню найгірші. Він признався собі в цьому тепер, та й хіба він не знав про це завжди? Звідки бралося те засліплення, яке сходило на нього, коли він був поруч із Пасаваном? Чи добровільним воно було? Його вдячність графові за все, що той для нього зробив, переходила в гіркоту та злість. Він палко осудив його підступність. Усе те, що він бачив сьогодні, остаточно розбудило приспану ненависть Олів’є.

Пасаван, нахилившись до Сари, обняв її за стан і ставав дедалі наполегливішим. Знаючи, що про його взаємини з Олів’є, ходять недвозначні чутки, він вирішив завести всіх в оману. І щоб афішувати своє нове захоплення ще більше, він пообіцяв собі, що умовить Сару сісти до себе на коліна. Сара досі майже не чинила опору, але очима весь час шукала очі Бернара і коли їхні погляди зустрічалися, вона всміхалася, ніби хотіла йому сказати:

«Бачите, як багато я дозволяю з собою робити».

Тим часом Пасаван запитував себе, чи не просувається він уперед надто швидко. Йому бракувало практики.

«Треба умовити її ще трохи випити, і тоді я ризикну», — сказав собі він, простягуючи руку, яка залишилася в нього вільною до пляшки з ликером кюрасо.

Олів’є, який за ним спостерігав, випередив його рух. Він заволодів пляшкою лише для того, щоб її не взяв Пасаван. Але відразу ж йому здалося, що ликер додасть йому трохи мужности; тієї мужности, якої йому бракувало і в якій він мав потребу, щоб сказати Едуарові приправлену гіркотою фразу, яка крутилася в нього на губах:

«Я дорожу лише вашою думкою...»

Олів’є наповнив свій келих і перехилив його одним ковтком. У цю мить він почув, як Жаррі, що швендяв від гурту до гурту, сказав півголосом, проходячи поза спиною малого Беркая:

— А зараз ми спровадимо до дідька малого Беркая.

Той рвучко обернувся.

— Повторіть це голосно.

Але Жаррі вже відійшов. Він обійшов навкруг стола й повторив фальцетом:

— А зараз ми спровадимо до дідька малого Беркая.

Він дістав із кишені великого пістолета, яким часто грався на очах у «аргонавтів» і прицілився.

Жаррі мав славу людини, яка любить стріляти. У залі знявся гомін застережливих голосів. Ніхто не був певен, що в тому стані сп’яніння, в якому перебував Жаррі, він не зможе переступити через рамки гри. Але малий Беркай захотів показати, що він не боїться, і зіп’явшись на стілець, закинув руки за спину й прибрав позу Наполеона. Він був трохи кумедний, і спочатку пролунав сміх, а потім його заглушили оплески.

Пасаван сказав Сарі, дуже швидко:

— Це може закінчитися погано. Він п’яний як смерть. Ховайтеся під стіл.

Де Брус спробував зупинити Жаррі, але той випручався з його рук і теж зіп’явся на стілець (при цьому Бернар помітив, що він узутий у балетні черевички). Стоячи віч-на-віч із Беркаєм, він простяг руку, щоб узяти його на мушку.

— Вимкніть світло! Негайно! — гукнув де Брус.

Едуар, який залишився біля дверей, повернув ручку вимикача. Сара підхопилася на ноги, послухавшись поради Пасавана, й, коли світло погасло, обхопила руками Бернара, щоб затягти його з собою під стіл.

Гримнув постріл. Пістолет був заряджений холостим патроном. Проте почувся крик болю; це був Юстиніан, якому клейтух влучив у око.

А коли знову ввімкнули світло, то всі замилувалися Беркаєм. Він усе ще стояв на стільці, нерухомий, застигши у своїй позі, лише трохи блідіший, ніж звичайно.

Тим часом президентша переживала нервовий напад. Біля неї з’юрмився цілий гурт.

— Який ідіотизм — так хвилювати людей!

Оскільки води на столі не було, Жаррі, злізши зі свого п’єдесталу, намочив хусточку в спиртному й став протирати собі скроні, ніби просячи пробачення.

Бернар залишався під столом лише одну мить; саме стільки, щоб відчути, як гарячі губи Сари любосно притислися до його губів. Олів’є шмигнув під стіл разом із ними: його штовхнула на це дружба й ревнощі... Сп’яніння загострило в ньому так добре знайоме йому відчуття марґінальности. Коли він, у свою чергу, виліз із-під стола, голова йому трохи паморочилася. Він почув, як Дюрмер гукає:

— Подивіться на Моліньє! Він боягуз, він перелякався, як жінка.

Це вже було занадто. Олів’є, погано усвідомлюючи, що робить, кинувся на Дюрмера з рукою, піднятою для удару. Йому здавалося, він рухається, як уві сні. Дюрмер ухилився. Як уві сні рука Олів’є наштовхнулася на порожнечу.

Замішання стало загальним, і тоді як одні штовхалися біля дружини директора, яка репетувала не своїм голосом, другі оточили Дюрмера, який кричав: «Він мене не вдарив! Він мене не вдарив!..», а треті — Олів’є, який із розпашілим обличчям знову збирався кинутись у атаку, його втихомирили з великими труднощами.

Ударив його Олів’є чи не вдарив, але Дюрмер мав усі підстави вважати себе жертвою, якій врізали ляпас. Саме це намагався розтлумачити йому Юстиніан, затуляючи долонею забите око. Це було питання гідности. Але Дюрмера мало турбували уроки гідности, які давав йому Юстиніан. Він і далі вперто повторював:

— Він мене не вдарив! Він мене не дістав!

— Дай йому спокій, — сказав де Брус. — Не можна примусити людину битись, якщо вона не хоче.

Олів’є, проте, заявив гучним голосом, що