Українська література » Сучасна проза » Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

Читаємо онлайн Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Покуття.

Ах, Поділля, що за безкрая краса! Куди цьому горбастому грунтові до безмежі подільського простору! На Покутті сонце заходить за горб, ніби падає у криницю, а там сідає поволеньки, на твоїх очах, можна сказати, опускається за обрій, наче справді прощається з тобою на добраніч.

Тут дорога може йти, йти — і раптом завернути вбік і зникнути з-перед твоїх очей. А на Поділлі дорога стелиться, стелиться і стелиться — і не видно ні початку, ні краю тій дорозі. Аж десь там, ген-ген край неба, замайоріла цятка. Цятка та росте, росте, аж врешті переконуєшся, що то не цятка, а жива людина йде тобі назустріч.

Бронко не бував на Поділлі, і тому його мало цікавило, як там сідає сонце. Його більше займало те, як Каминецький, незважаючи на свою масивну будову тіла, зграбно, ніби гімнаст, перескакував на вулиці калюжі від недавнього дощу.

Бронко подумав тоді про нього:

«Цей, напевне, був колись або тренером, або учителем танців».

— А чому ти не буваєш, не залишаєшся на танцях у читальні? — спитав в унісон Бронковим думкам Каминецький.

Молодий Завадка благословив небеса, що послали ніч на землю і, може, бібліотекар не помітив, як він змінився на обличчі.

От тобі ситуація! І сором серйозному хлопцеві, за якого мав себе Бронко, вчитись тих танців («раз наліво, раз направо»), і соромно не знати їх!

— А що ж ти за кавалер, що не вмієш танцювати? Ти стережися, а то ще тебе дівчина не схоче полюбити, хоч, як кажуть, не буде Галя — буде другая…

Каминецький сміявся, а Бронко зло мовчав.

Згодом, як би на перепросини, став Каминецький випитувати Завадку, як йому працюється у пана Філіпчука, скільки він заробляє на тиждень, як ставиться шеф до таких, як він. Бронко не дуже розбалакувався, бо скоро спохватився, що той, хто питає, краще поінформований від того, кого випитує. Вони стали біля чиїхось свіжопофарбованих воріт (тхнуло ще навіть оліфою). Тут кінчалася дорога Каминецького.

— А що до того, що ти не розумієш по-російськи, то я хотів тобі сказати. Справа не тільки у мові, хлопче, хоч мова та — сама музика. Видиш, справа в тому… Ти слухаєш мене? Після Жовтневої революції, так воно вже склалося, хлопче, що Радянська Росія, а за нею й російська мова стали синонімом, — ти ж ходив, проше пана, до гімназії, знаєш, що таке синонім, що? — отак воно, — стали синонімом всього найпрогресивнішого. І тому, раз ти проти російської мови, ти й проти Радянського Союзу, проти революції, значить, — чув? Слухай, хлопче, — ніби щойно пригадав собі про це Каминецький, — ти так хапаєшся до книжок, що, напевно, вже перечитав їх цілу гору. Так? А не знаєш ти часом, що сказав Франко про російський народ? Що ж ти — ні з губи мови, ні з носу вітру? Не читав? А що сказав Герцен в оборону прав українського народу? Слухай, хлопче, тобі з носа курить… що, ти взагалі поняття не маєш, хто такий Герцен?

Бронкове мовчання було найкращою відповіддю. Досада точила серце, що він, ідіот проклятий, стільки проковтнув того книжкового мотлоху, а до істотного, виходить, і не пригубився!

В якому дурному становищі він тепер опинився! Навіть не знає, чи той Герцен письменник, чи суспільний діяч і в якому столітті жив!

Був від серця вдячний Каминецькому, коли той перевів мову на Островського.

Хай хлопець не спішить з читанням і не падає духом, коли не зразу даватиметься йому російська мова: «Не одразу Кракуф збудовано».

Лектура ця далася Бронкові справді нелегко. Спочатку він ретельно виписував слова, а згодом так захопився змістом, що проскакував через ці перешкоди. Де здогадуючись, а де пропускаючи просто так. І от з того часу запала йому ота цитата з Островського:

«…и чтобы, умирая, смог сказать: вся жизнь и все силы были отданы самому прекрасному в мире — борьбе за освобождение человечества».

Одного вечора Каминецький таки умовив Бронка залишитися на розваги в читальні. На перший погляд, ця вечірка нічим не відрізнялася від тих, на яких Бронкові, теж під натиском настирливих припрошувань, доводилося вже бувати.

Молодь — хлопці й дівчата, одягнуті приблизно так, як і він, в костюми і плаття з дешевого, чи як тоді говорили, популярного матеріалу, декотрі навіть знайомі йому, його сусід, кульгавий Володик, що вчиться у кравця, — без довгого вступу завела гру у корчму.

Заправляв вечором чорноокий довготелесий хлопець, якого звали Романом. Бронко ще ніколи не бачив такої рухливої людини. Він, наприклад, коли говорив, то робив це не тільки язиком, не тільки мімікою обличчя, але й руками та ногами.

Бронкові була знайома ця гра, яка полягала в тому, щоб назбирати у присутніх фанти, а пізніше викуповувати їх. Найбільш популярним способом викупу серед молоді Бронкового кола був «монастир». Коли дівчину викликали у «монастир», який звичайно містився у другій кімнаті за дверима (а якщо такої не було, то в притемнених сінях), то вона мала стільки разів поцілувати хлопця у «монастирі», на скільки «років» її туди «присуджували». Ця гра завжди викликала в Бронкові огиду, і він звичайно старався зникнути з зали, поки там ішов «монастир».

Коли цього разу почали збирати фанти, Бронко вирішив, що тільки-но почнуть грати у «монастир», він шмигне з залу і тоді — шукай вітра в полі.

Та першому фантові присуджено продекламувати.

З кола на середину зали вийшла незнайома Бронкові (хоч не раз зустрічав її в Нашому в околиці пошти) хрупка дівчина у нитяному біленькому светрику з двома калачиками кіс над вухами і почала декламувати…

Ще й сьогодні пам'ятає Бронко, яке приголомшуюче враження зробили на нього перші слова вірша, проказані сильним, дзвінким, таким неспівмірним з її утленькою фігурою голосом.

Бронко запам'ятав тільки першу строфу того вірша:

Сміло до бою. Всею юрбою

киньмось, як лава — хвилею грудей.

Світ уже збудився. Вдруге розповився,

і волі клич прокинувся грімкий.

Через півтора року сипак[92] видав цю комсомолку, і дівчина досиджує тепер своїх сім років десь у львівських Бригідках.

Другий фант дістав завдання навчити присутніх пісні. Бронкові такий викуп видався абсурдним. Хіба можна за один вечір вивчити пісню? Виявилось, чорт його бери, що можна.

Звідки не взялася гармонійка, Роман насамперед проспівав пісню сам, — голос в нього, щоправда, був слабенький, — а потім хлопці і дівчата почали хором. Роман в ролі диригента був прекомічний, але якось ніхто не сміявся, коли він кидався то руками, то ногами…

Тепер Бронко здогадався, чому Каминецький так

Відгуки про книгу Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: